Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Вона вдячно подивилася на нього і запропонувала пиріжок. Іван подякував, але пиріжка не взяв.

Він багато чув про монументальність столичної архітектури, але тепер із подивом побачив замість величної будівлі вокзалу якийсь величезний дерев’яний барак, на брудній долівці якого покотом лежали п’яні чи сонні люди, котрі чекали своїх потягів або просто не мали куди піти. Намагаючись дістатися до виходу з вокзалу, Іван змушений був переступати через тіла на підлозі. Він намагався не наступити нікому на руку чи на ногу, та часом це було просто неможливо через тісняву і штовханину. З усіх боків лунала брутальна російська лайка. Української мови він не почув.

— Семене, а чому цей вокзал більше схожий на стайню, ніж на будівлю? — запитав Іван товариша.

— Та то тимчасовий будинок. Попередній вокзал розібрали ще до революції, а він дійсно був гарний.

Разом із кількома іншими товаришами, з котрими вони звільнилися з російського полону в Ташкенті, Іван ішов до будівлі Центральної Ради. Дорога вела через міст над зарослою очеретом Либіддю, від якої здалеку заносило гнилуватим смородом. Знайшов Іван і українську книгарню біля університетського ботанічного саду, про яку знав іще з довоєнних часів, адже до Галичини часто доходили книги київського видання з оголошеннями про цю книгарню. Та більшість книг, які тут продавалися тепер, було привезено з Галичини. Виданих у Києві книг він знайшов мало, а нових серед них не було взагалі.

Ближче до центру вони вийшли на Бібіковський бульвар — вулицю, яка врешті сподобалась Іванові своєю схожістю на європейську. Широкий і майже чистий бульвар із обох боків обрамлювали дерева та лави. Дійшли до Володимирської, де у збудованому ще за царських часів Педагогічному музеї розташувались усі урядові інституції Центральної Ради. Просторе фойє з мармуровими колонами та з численними залами вело до Зали засідань делегатів. Бічними сходами можна було піднятися до різних канцелярій. Іван захоплено розглядався довкола, не підозрюючи, що незабаром і йому доведеться стати одним із тутешніх урядовців.

Перед входом до Центральної Ради стояло кількасот людей, котрі, розділившись на групи, обговорювали політичну ситуацію. З одного боку до Івана долинали обурені промови російською на адресу Центральної Ради за те, що вона занадто відірвалася від Росії, а з другого було чути українську мову. Там стояло чимало галицьких і буковинських українців, колишніх австрійських полонених, старшин і звичайних вояків, котрі так само, як Іван, покинули свої табори і приїхали до Києва «будувати Україну». Іван долучився до земляків.

— Ти чув, що вчора зробили Січові Стрільці? — запитав його вбраний у військову форму галичанин.

— Ні. Я щойно нині з поїзда. Приїхав з полону в Ташкенті, то ще нічого не знаю, — виправдовувався Іван.

— Так-от, учора під час засідання Центральної Ради розвідка Січових Стрільців проникла на таємний більшовицький мітинг. То було в готелі «Прага» — отам, — і чоловік показав на готель навпроти, на відстані приблизно трьохсот кроків. — На мітингу більшовики вирішили атакувати будинок Центральної Ради і захопити владу, але Стрільці напали перші та знешкодили заколотників.

— Ух ти! — вирвалося в Івана. — Молодці!

— Так, вони молодці, справжні вояки і патріоти. А як ти думаєш, ким були ті змовники?

— Москалі?

— Якби ж то! Москалі були тільки провокатори. А керували вони українцями. Злидотою несвідомою. Покидьки, — співрозмовник спересердя плюнув на землю.

Іван іще довго стояв того дня під Центральною Радою, довідувався останні новини, говорив із людьми, зустрів кількох давніх знайомих і навіть родича, котрий допоміг знайти помешкання і дав трохи коштів та необхідних речей на перший час.

«Ви не можете уявити собі, мій друже, — писав Іван Вільгельмові. — Яка неймовірна атмосфера панує заразу Києві. Дуже бракує мені тут Вас. Ваше українське серце втішилося би на вигляд такої кількости українських патріотів. Попри хаос тутешнього життя, а підозрюю, хаос панує тепер в Україні всюди, на вулицях міста почуваєшся цілком безпечно. Люди загалом привітні, всі розмовляють про політику, про майбутнє України, навіть прості люди, котрих раніше цікавило тільки, як прожити і заробити на хліб. Жодної певної влади тут не існує. Поліція підпорядковується ще старим царським ґенералам і не дбає про наведення порядку в місті, бо не вважає Центральну Раду легітимною владою. Але скупчення колишніх військових і незадоволених народних мас у місті надто велике, тож поліція не вступає і у відверті сутички, займає вичікувальну позицію. З дня на день можна сподіватися в Україні такого самого повстання, як і в Росії, де більшовики прогнали Тимчасовий уряд. То більше, що військо масово українізувалося. Крім царської та української влади, численні тут і більшовицькі агітатори, котрі своїми популістськими гаслами однаковою мірою загрожують і старим царським інституціям, і українському рухові.

Я влаштувався працювати в бюро преси і пропаґанди, тут моїм завданням є обліковувати і каталогізувати різні ґазети і часописи, яких виходить тепер по Україні страшенно багато. Але мушу з прикрістю написати Вам, любий друже, що подача матеріялів більшістю ґазет є антиукраїнською, особливо російських, таких як „Киевская мысль“, „Последние новости“ та інших. Типовими є висловлювання на адресу українців як „реформованої у цивілізоване суспільство дикунської орди, якою керують комплекси меншовартости, ненависть до високої культури, якої сама ця орда не має“.

Я пригадую, скільки разів Вам доводилося відповідати на гнівні листи з Відня, коли Вас звинувачували в антиавстрійській і більшовицькій аґітації у війську, і як ви все диктували мені: „Визнаю,