Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

На вокзалі у Відні відбувається дія оповідання Рота «Петро Федорак». У цьому творі вокзал, що спричинено війною і її наслідками («новим ладом»), не виконує транзитну функцію, стаючи для протагоніста, який перебуває на шляху додому з Канади в Галичину, кінцевою станцією в буквальному і переносному значенні. Маємо явище паратекстуальної дискримінації міста, адже готель, а не місто, дало назву творові. Таким чином, готель у художньому творі домінує над рештою простору.

Метафора будинку з’являється згодом у новелі «Погруддя цісаря». Якщо готель «Савой» репрезентує три споріднені метафоричні функції — ситуацію в (насамперед європейському) світі після Першої світової війни; модель світу загалом; монархію Габсбурґів («Дім Австрія»), то будинок у «Погрудді цісаря» виконує лише цю третю функцію. На противагу до амбівалентної, «підвішеної» ідентичности готелю, дім, яким він постає в «Погрудді цісаря», конотується позитивно. Готель — це те мінімальне, що залишилося від дому: воно вже не дім, однак нагадує його, репрезентує ідею єднання під одним дахом. Цьому єднанню властива тимчасовість, тоді як будинок у «Погрудді цісаря» вирізняється стабільністю, тяглістю.

І образ готелю, і образ брами несуть у собі ідею транзитности: в готелі зупиняються на якийсь час, через браму заходять і виходять. Готель і брама мають також переваги, що стають особливо очевидними в контексті творчости Рота: їхня транзитність означає також містковість. Вони є осередками комунікації і розмаїття — в готелі зупиняються і перетинаються різні люди, представники різноманітних культур, народів, країв. Брама одночасно репрезентує межу і долає, «проламує» її, є «дірою», через яку відбувається рух в обох напрямках, флуктуація і перетікання різних традицій. Тож крім ідеї транзитности, готель і брама несуть ідею розмаїття. Ідея транзитности й розмаїття просторово прив’язана в творах Йозефа Рота до Східної Галичини.

Читаючи репортажі Йозефа Рота, ми побачимо, що мовне, культурне і релігійне розмаїття — не винахід австрійських цісарів, а природний стан Європи. Так, у репортажі «Авіньйон», який належить до «південно-французького циклу», дзеркального відображення «галицьких репортажів», Рот подибує цю саму модель: «Середньовічне це місто чи римське? Східне воно чи європейське? Не те і не те і все зразу». Авіньйон — «органічна суміш усіх традицій і стилів». І тут теж Рот обстоює розмаїття не задля замилування, не як ідеальний стан, а як модус життя. Наприкінці репортажу Рот пише: «Чи стане й світ колись таким, як нині Авіньйон? Який смішний страх народів, і навіть народів по-європейському настроєних, що та чи та „своєрідність“ може зникнути розмаїте, барвисте людство перетвориться на сіре місиво! Проте люди — не барви, а світ — не палітра! Що більша мішанина, то більша своєрідність!» Отже, позитив мультикультуральности письменник вбачає не в існуванні поруч різних культур (в межах одного топосу — міста, «будинку» тощо), а в можливостях взаємопроникнення, переплетення, метаморфози.

Мультикультуральність можлива лише як перманентне долання меж, продуктивна транзитність. Ключовим поняттям, яке можна застосувати до Ротової концепції мультикультуральности, представленої на прикладі Галичини (Львова) і Південної Франції (Авіньйон), є Entgrenzung, «знекордонення». На підтвердження своїх поглядів Рот наводить провансальський анекдот: «На питання вченого, які раси живуть у цій стороні про великого провансальського поета Містраля, який на запитання про раси відповів: „Раси? Але ж сонце для всіх спільне!“» Ймовірно, цей «провансальський анекдот» Рот сам і вигадав. Мусимо також пам’ятати, що обстоювання мультикультуральности відбувалося під дамокловим мечем національних гомогенізацій — від таких «м’яких» форм, як пацифікація, до етнічно-«расових» чисток, до яких вдався нацистський режим на теренах Європи:

Репортажі Йозефа Рота міжвоєнної доби виглядають на цьому теоретичному тлі культурно-поетичними конструкціями топографічної моделі Європи, яка суперечить також панівному тоді геополітичному дискурсу простороподілу Європи на засадах території, нації й раси, критикуючи й свідомо опонуючи їй.

У час загрожености мультикультуральної європейської ідентичности Рот вважає своїм обов’язком наголошувати на її існуванні й потребі.

Вже з назви надрукованого в Neue Berliner Zeitung 17 грудня 1923 р. репортажу «Львів у Дюссельдорфі» стає зрозуміло, що Львів виконує функцію певної моделі. Львів перестає бути географічним місцем і набуває статусу культурного топосу. «Львів» — таку назву дає Рот своїй моделі мультикультуральности. Таке географічне кочування вже не географічного Львова кореспондує з ідеєю готельности.

Відштовхуючись від реальної картини присутности в західнонімецькому місті Дюссельдорф міґрантів зі східних теренів (з Галичини), Рот повідомляє:

Коли я в Дюссельдорфі вийшов з вокзалу, мені здалося, що я опинився на етапі Східного фронту. Торгівці всіх рас і конфесій спричинили стовпотворіння, чужі люди пропонували мені долари за 4,20, французькі франки за 1,80 і навіть за 1,50. Поруч з литовськими гендлярами стояли мароканці. Поруч з купцями з Франції шотські горяни, галицькі євреї торгували з білявими націонал-соціалістами…

Звісно, не обходиться без ідеалізації й орієнталізму. Сьогодні, шукаючи моделей для окремих регіонів, Європи і світу, ми звертаємося до ідей Йозефа Рота, в яких «Львовом» називалася конфігурація багатоголосся — мовного, релігійного, культурного, змережаного містками-переходами, тим більше, що модель мультикультуральности — не якась суто європейська знахідка, а природна даність переважної більшости географічних ландшафтів, спосіб існування і розвитку.

Роман «Книжка Франци» австрійської письменниці Інґеборґ Бахманн, що входить до