Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

За якусь мить звук повторився знову. Це, здається, був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.

— Хтось кричить! Десь там, в полі...

І знову напружена тиша, а потім вже знайомий звук.

— Точно кричить! Бери ліхтар, пішли подивимось... Пістолет дістань про всяк випадок.

В полі, метрів за триста від траси, вони знайшли зовсім голого, лисого, скривавленого чоловіка, який, звиваючись курною дорогою усім тілом, з останніх сил повз у бік патрульної машини, благаючи про допомогу.

Коли ж за десять хвилин на місце події з Василькова прибули два джипи до зубів озброєних «Беркутівців» у бронежилетах, а вже за ними й швидка допомога, то «янголи» володіли усією необхідною інформацією.

«У хлопця в дулі розбита пляшка від пива, — доповіли вони майору Хмарі, що командував загоном. — Зробили то троє плисак, один з яких зветься Олександр Гордієнко. Зникли з місця події чи то на темно-сірому, чи то на зеленому УАЗі, типу «вєтєрінарка» з фургоном, держномери «01 666 ЧЛ», перед тим викравши з бардачка БМВ тисячу доларів США».

Цієї інформації було достатньо, щоб у всьому районі бійцям спецпідрозділу «Беркут» було миттєво оголошено операцію «Перехват».

Коли ж машини «беркутівців» і швидкої допомоги, увімкнувши сирени, чкурнули у бік Василькова, янголи перезирнулися, засміялися одне до одного і, сівши у білу «Ладу», розчинилися у тому боці неба, де на сході вже з'явилася тоненька сіра смужка, віщуючи наближення Великого Свята.

«До Києва треба везти, бо тут нема як зробити таку складну операцію...» — ці слова чулися з коридору, де черговий лікар-хірург вів бесіду із терміново викликаним головним лікарем Васильківської районної лікарні, куди в ніч з 11 на 12 червня 2005 року, о 3:55 ранку за київським часом, в кареті «швидкої» у супроводі працівників міліції було доставлено тридцятип'ятирічного мешканця міста Київ Олександра Олексійовича Забугу, успішного українського літератора та телевізійного ведучого, більш відомого загалу під псевдонімом Лесь Білий.

«Тяжка внутрішньопорожнинна травма із сильним зовнішнім (та, вірогідно, внутрішнім) крововиливом, що сталася внаслідок насильницького проникнення у пряму кишку гострого предмета (за словами пацієнта, шийки від розбитої пивної пляшки), що, вірогідно, спричинило внутрішні розриви тканин кишечника та афективний больовий шок. Спостерігається періодична непритомність внаслідок великої втрати крові та больового шоку. Пацієнту надано невідкладну медичну допомогу у вигляді введення кровозамінних препаратів, також введені знеболювальні анестетики та протизапальні антибіотики у необхідній кількості, розчини для стимуляції серцевої діяльності та препарати для покращення згортання крові (перелік додається). Рекомендоване термінове хірургічне втручання у профільному медичному закладі», — приблизно таке було написане у тому папірці, що його тримала у руках чергова медсестра, спостерігаючи у коридорі, як головлікар радиться із хірургом, що ж його робити далі?

— Тільки у Київ, у Військовий госпіталь до Зомбаківського, бо, я боюся, більше ніхто і не візьметься І.. Це ж порожнинна операція з розтинанням товстого кишечника... або, чорт його знає, може якось через анус під загальної наркозом... коротше, тільки в Київ, бо тут ми його втратило!

— Ну-ну, оцього нам не треба, хай живе, хай ще послужить народу України, — озивався головний лікар, який, певне, Лесикових книжок не читав.

І від тих слів Лесику робилося легше на душі. Ба більше, лежачи на високому пересувному ліжку, весь обплутаний кишками крапельниць, накачаний анестетиками, антибіотиками, кровозамінниками, накритий теплою ковдрою, він був майже щасливий. Гострий біль минув, анестетики та кровозамінники зробили свою справу, і він, справді, ледь-ледь, але посміхався. Лікарі — вони такі! Вони врятують! Все буде добре! Він вірив у це всім серцем, всією душею!

Але долі судилося вчинити інакше.

Десь здалеку почулося завивання сирен, і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.

«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» — з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.

Коли ж ложі було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них... кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!

— Що там у нього? — запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.

— Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато...

— Наскрізні? — головлікар нахилився, намагаючись побачити характер поранень... — фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?

— У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку... хрін його знає...

— Теж наскрізна... оно вихідний отвір... — вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, Марино Олексіївно, — звернувся до медсестри, — зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні данні на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка)