Читати книгу - "Смутна доба"

Король хитрував — перекинув розгляд цього питання на наступний сейм, закликав, щоб між сторонам не було розладу, за порушення миру погрожував штрафом в десять тисяч коп грошей.

А православні церкви й далі піддавались поглумові, священиків змушували приймати унію, скарги дворян лишались без наслідків. Король і їх відкладав на наступний сейм або проголошував свободу православній церкві, а на ділі нічого не робив для її захисту.

Зусилля православного дворянства на сеймі 1608 року звернені були до двох головних основ — рідної мови і православної релігії. Сейм чогось досягнув — обмежив маєтності уніатської Київської митрополії Видубецьким монастирем, домігся відправи богослужби рідною мовою, а не латиною, одержав право на будівництво нових церков, утворення братств, богаділень[202], семінарій, шкіл та типографій, міщани православної віри допущені були до міських посад у всіх населених пунктах Корони.

Хоч далі сейму рішення не пішли.

— Король занадто добрий до схизматів. Най владику Потія слухає!

— Кажуть, що владика діє, як осліплений фанатик. А як з ними чинити? Саме так!..

До Києва дійшли вісті про розгром віленських церков, там прийшло в паніку все православне населення міста.

— Вони того заслужили, схизмати! І король називав їх наливайківцями!

То правда, саме так король назвав клір віленського святодухівського монастиря. І побудувати нову кам'яну церкву не дозволив!

— Владика мудрий, бачили як він обійшов сеймову конституцію про братства!

— Вірно сказали, проше пана!

Говорилося про сеймову конституцію, яка підтвердила права православних братств, яких уніати просто не мали. І ось на початку року у Вільно з'явилося уніатське братство, очолюване самим Потієм. Братство назвало себе старим святодухівським, звідси виходило, що воно мало права на королівські привілеї, як і братства грецької віри.

26 січня 1608 року віленське православне братство св. Тройці, котре знаходилось під костянтинопольським патріархом, внесло у земські книги протестацію проти новоспеченого братства, вказало, що буде судом захищати свої права від зазіхань Потія.

— Наші зробили репротестацію, проше пана!

— Хвала Господові, що маємо такого владику!

З рук до рук поміж уніатів, що приїхали до монастиря, ходила щойно видана у Вільні книга Потія «Гармонія східної церкви з костелом римським».

— Все іде на краще! Підходить край холопській вірі!

Низькорослий і натоптуватий, як дитячий м'яч, перекочувався від гурту до гурту і вихваляв рокошан, котрі остаточно замирили[203] з королем.

Справді, в кінці квітня король пообіцяв берегти шляхетські права та вольності, а на початку червня 1608-го видав універсал про примирення з рокошанами.

Від воріт до Михайлівської церкви, що над берегом Дніпра, широка пряма алея через монастирський двір, на ній гомінкі людські гурти не розходились до самої церковної відправи. Може, і їхало так багато, щоб послухати плітки. На схизматичному базарі міста загублюєшся, не чуєш ліктя однодумця, а тут он скільки!

Переступивши церковний поріг, вони умовкали, ревно молилися, хоч очі видавали, що збурені почуття не пройшли, вони триматимуть парафіян у полоні всю відправу, ба й після неї приїжджі не поспішатимуть кидати монастирський двір.

— Пан полковник хоче неможливого — бути в ласці королівської моці і рядового козацтва. Так не виїде!..

Втомившись від церковних справ, смакували неприємностями, що звалилися на Сагайдачного. Король був ним явно невдоволений. За морський похід, за непослух, за загравання з січовиками, яких сейм поставив за законом.

Лише коли ліс, що підходив обочиною гори до самого монастиря, сховався у повній темряві, а на темне небо викотили перші вечірні зорі, парафіяни відхлинули різними шляхами до міста, яке нарешті буде їхнім.

Поминули останні дерева і зрештою вибрались на гору, з якої угледіли гряду[204] зелених київських горбів, Дніпро і неозорі лівобережні далі. Як скучив по тому пейзажеві! Яка вона не красива, Волинь,