Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Цього зимового передсвяткового ранку приміщення не було порожнім. У ньому перебувало шестеро людей. Кляйнфельд, Елерс та Майнерер були одягнені в гумові фартухи, а на їхніх пальцях блищали кастети. Вони сиділи на перекинутих ящиках, тупали від холоду ногами по слизькій від мастила долівці й курили цигарки, придивляючись до Мокка, який походжав навколо двох чоловіків у наручниках. Ці чоловіки були роздягнені до спіднього. Такий одяг негативно впливав на їхній кровообіг за нульової температури. Через півгодини Мокк відчув, що в поведінці чоловіків сталися якісь зміни. Дільзен дрижав і щомиті нахилявся, аби подмухати на зап’ястки, на яких наручники залишили темні смуги. Радник був упевнений, що Дільзен уже готовий до розмови, а Гоккерманн — ні. На відміну від свого товариша, гімназійний вчитель дивився на поліцейського, не змигнувши й оком. На його посинілому від холоду обличчі весь час утримувалася зневажлива посмішка. Але не це дратувало Мокка найдужче. Він не міг збагнути, чому Гоккерманн не дрижить. Поки що він намагався опанувати свій гнів. Він добре розумів, що він буде потрібний йому трохи згодом.

— Ну що ж, панове, — лагідно мовив він, — я розумію, що вам холодно. Тому пропоную невеличкий розігрів.

Він припинив ходити навколо ув’язнених і рушив у куток приміщення. Підніс руку й торкнувся рейки, що виступала зі стіни. Це була рейка ручного важеля, яка сполучала дві протилежні стіни. Трохи скривившись. Мокк повісив капелюха на заіржавілій віконній клямці. Зняв пальто, дбайливо вивернув його підкладкою догори, аби не забруднити, і повісив на рейці. Подбавши так про свій одяг, він спритно підскочив і вхопився за рейку. Якусь мить висів непорушно, а тоді підтягнувся на ній п’ять разів, аж жили набрякли на чолі. Люди Мокка згасили посмішки, на відміну від Гоккерманна, який голосно тішився. Мокк також засміявся.

— Не той уже вік, пане Гоккерманн, — весело пояснив він. — Колись я міг підтягнутися двадцять разів. Під час війни мені довелося вилізти з пересохлого колодязя, у який я випадково впав, втікаючи від козаків. І знаєте, що? Мені вдалося! Я був у безвихідній ситуації.

Мокк підійшов до в’язнів і присів біля них навпочіпки. Ретельно оглянув і помацав їхні плечі й м’язи, наче работорговець. Результати його не задовольнили.

— Зараз ви теж у безвихідній ситуації, — тихо сказав він. — Мороз, а ви в самих кальсонах. Замерзнете на смерть. Хіба що зробите так, як щойно я, але в кілька разів більше.

Ув’язнені мовчали, а в їхніх очах з’явився подив.

— Так, так. Розігрієтеся, якщо кожен з вас підтягнеться двадцять разів. А тоді я вас заберу назад до вашого теплого льоху. Там трохи смердить, зате тепло, — Мокк голосно засміявся. — Від смороду ще ніхто не вмер. Ну що, готові?

— Ви, певне, збожеволіли, — голос Гоккерманна став серйозним. — Як ви смієте нас тут тримати? Ви що, садист?

Мокк підвівся й пішов до рейки. Одяг пальто, а тоді став поправляти криси капелюха.

— Ходімо, — сказав він своїм людям. — Завтра святвечір. Випиймо чогось, а ці панове нехай подумають до вечора. А тоді зустрінемося знову.

— Пане офіцере! — гукнув Дільзен. Його круглий живіт дещо виступав над зав’язками кальсонів. Вузькі плечі були запалі, а на руках не було й знаку біцепсів. — Я не підтягнуся двадцять разів, але мені не хочеться вмирати тут від холоду!

— Ul desint vires lamen est laudanda voluntas,[59] — сказав Мокк.

— Гаразд, — Дільзен зацокотів зубами. — Я спробую.

— Майнерере, зніми з нього наручники!

Звільнений від наручників Дільзен довго розтирав долоні й зап’ястки. Тоді почав підстрибувати й ляскати себе по животі й спині.

— Готовий? — спитав Мокк.

Дільзен кивнув головою й підійшов до рейки. Підстрибнув і за мить вхопився руками за заіржавілу залізяку. Але вже наступної миті Дільзен упав. Засичавши від болю, він став розтирати ногу. Накульгуючи, знову підійшов до рейки, спробував підстрибнути, але тільки жалюгідно сіпнувся.

— Я не можу, я вивихнув ногу, — заскиглив він.

Мокк підійшов до ув’язненого, підхопив його за пояс і спробував підняти. Тіло Дільзена, невважаючи на холод, було вкрите потом.

— Хапайся, — наказав Мокк, кривлячись від огиди. — Швидко!

Дільзен вхопився руками за рейку й намагався підтягнутися. При цьому він вимахував ногами, наче хотів на щось спертися. Мокк гидливо витирав носовичком Дільзенів піт зі свого обличчя. Тоді підійшов до нього й уважно глянув на його слабенькі м’язи. Дільзен підтягувався повільно й опадав. Коли його підборіддя сягнуло перекладини, він розціпив руки й упав. Завивши від болю, він тримався за вивихнуту кісточку.

— Не можу, — прошепотів він.

— От бачите, Дільзене, — Мокк викинув носовичка в куток. — Овідій мав рацію. Я хвалю вас за вашу волю до боротьби і в нагороду посаджу вас у нормальну поліцейську камеру. Там ми з вами можемо досхочу погомоніти про кримінальну історію нашого міста. Атож, там, у теплі, ви проведете свята, — він глянув на своїх людей. — Ви чули, Елерсе?

Той кивнув, зняв гумового фартуха й заховав кастет у кишеню, а тоді кинув Дільзенові його одяг.