Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

— А поза роботою яка вона була?

— Не знаю. Я до клубів не ходжу.

— А вона ходила?

— Бувало. Не часто, правда. Коли чоловік десь від’їздив. Дасть охоронцеві двадцятку зелені — той і мовчить. А сама…

— А чим захоплювалася?

— Собою. Випещена завжди така. Доглянута. Усе салони відвідувала. Хотіла надовго молодою залишатися. Основу закладала. Розуміла, що старість вже почала неминуче підкрадатися.

— А як з протилежною статтю?

— Чоловіка знаю. Олексій Петрович. Наче хороший. До нас завжди ввічливий. І їй інколи говорив, щоб лагідніше з нами якось… Але вона не слухала. А щоб інше… Могла пофліртувати, бісики попускати, але про більше… Чесно скажу: про це нічого не знаю. Може, хтось із дівчат і в курсі, але зараз їх немає. Тому нічим не допоможу.

— А як щодо прихильників там, квітів. І записочок у букетах.

— Квіти дарували, може, й у квітах що. Але я нічого не бачила. Відверто вам кажу. Наче на сповіді. Про всяке таке знати Бог милував. Щоб спати спокійніше…

— Що ж, дякую… Генеральний, правда, трохи інакше характеризував вашу шефиню.

— Він дивився на неї іншими очима. Позиченими. Під вісім процентів. У мене ж очі свої.

— А в кого позичав?

— В Олексія Петровича.

— А для чого?

— По-моєму, на квартиру дочці.

— А докладніше?

— Ой, я нічого не знаю, — хлюпнула роздратованістю. — Ото вирвалося перед цим. Я краще мовчатиму. Так спокійніше.

— Нам спокій тільки сниться…

— Як сказати…

Після розмови з цією «незнайкою» рушив до виходу.

— Богдане Івановичу, — почув, рахуючи ногами сходинки останньої, нижньої, секції. Угорі стояла Маловічко, перехилившись через поручні.

— Я тут дещо згадала, — змовницьки кивнула вона.

Почав рахувати назад.

— Наші говорили, — зашепотіла дівчина, озираючись навсібіч, — що Мірошник готував дружині заміну.

— На каналі чи…

— Чи… Є така журналістка Софія Канівська. Псевдонім, звичайно. Кілька разів їх бачили разом. Ну, й почали говорити…

— Спасибі, — всміхнувся професор.

— Рада вас бачити, — знову моргнула обома очима, і повінь усмішки затопила все обличчя. Симпатичне. Приємне. Намагнічене.

— Я теж, — послав поцілунок рукою як плату за допомогу. Щиру. Потрібну. Від усього серця.

— А це ось обіцяний диск, — віддала конверт із CD.

— Дя-я-якую, — протяг Богдан. Потім дістав «професорську» візитку. — Мої координати.

Дівчина почитала. Потому кинула:

— Thanks.

І знову відлік сходинок. Ліва нога — права. Ліва — права. Усього — сорок вісім. Чи сорок дев’ять? Пусте. Перерахуємо іншим разом.

Обіцяних Кодаковським «хлопців» виявилося аж… один. Сашко. Худий і довгий. З добрими очима й манерами. На питання, чи не грав у баскетбол, відповів, що займався шахами. Має юнацький розряд. Теж непогано. Розумні міліціонери ніколи не зайві. Для рятівного балансу.

Наймане помешкання Свідерського відшукали в сумній, погано доглянутій «хрущовці». Вона вже й не пам'ятала, скільки десятиліть спалює час свого, здавалося, вічного існування. Та й як його пам'ятатимеш серед таких же післяпенсійного віку однолітків? Вічність якщо й могла зупинятися, то зробила це саме тут.

Уперлися в двері з потрібним номером на потрісканому монументальному дерматині. Подзвонили. Як і перед цим, почули тишу. Ще одне натискання, контрольне. Знову німа незрушна тиша.

— Починаємо, — прошепотів Сашко й нагнувся до замка. Працював легко й швидко, наче квартирний злодій-професіонал. Лисиця не встиг як слід придивитися, а двері, ніби вартовий, до якого нарешті прийшла зміна, якось ураз ослабли, скинули з себе тягар відповідальності.

— Замок елементарний, — так само пошепки прокоментував Сашко, підморгнувши, — міг би лише силою волі відімкнути.

Приготував пістолет і обережно рушив за поріг, скануючи звільнений простір. Богдан покрався слідом.

Зазирнув до ванної, потім оглянув кухню й кімнату. Ніде нікого. Можна розслабитися. І роззирнутися.

Сашко заховав пістолета й почав огляд. Обстановка переносила гостей до другої половини минулого століття. Старі радянські меблі, здобуті в неймовірній боротьбі з нескінченними чергами, наганяли бажання завити вовком. Сірість. Нудьга. Безвихідь. Одразу стало сумно. Безнадійно. Хмарно. Мрячно. Навіть нишпорити перехотілося. Але інший шанс коли ще випаде?

Навряд чи ця квартира слугувала Свідерському гніздечком для побачень. Не повів би шикарних краль до цього стійбища вмерлих надій. Не захотів би зганьбитися…