Читати книгу - "Диво"

Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.

– Ще приїхав, – без подиву відзначила дівчина.

– Здрастуй, – сказав князь.

– Чого забився в таку непогодь? – Вона відверто глузувала з нього.

Ярослав, змішаний, мовчав.

– То що повідаєш? – вже суворіше поспитала дівчина.

– Може… – князь не знав, що й казати, – може, хоч води напитися даси…

– Он її скільки, води, – повела вона рукою і сама вже аж лисніла від води.

– Намокнеш, – нагадав їй Ярослав.

– Не глиняна.

– Застуда візьме…

– Хай вона моїх ворогів візьме.

– А хіба в тебе є вороги?

– А в кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.

Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.

– Не стій на дощі, – сказав майже благально.

– А коли хочу стояти!

– Холодно ж.

– А холодно – то зроби мені тепло, якщо ти такий!

Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.

Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з’явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:

– Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!

Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.

Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.

– То ти князь? – спитав чоловічок Ярослава. – Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.

– Іди з-перед очей, Пеньок, – порадив йому Коснятин.

– А чому б мав іти, коли то моя хижа.

– Може, й дівка твоя? – Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.

– Таки ж моя. А тільки тобі – дзуськи! – Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.

– Не вештайся під ногами: потопчу! – гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. – Кланяюся тобі, князю, цим оленем…

Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.

– Подаруй свого оленя дівчині.

Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за підглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з’явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.

– За княжим велінням. Даруємо тобі.

– А нащо він мені?

– Княжий дарунок, – поважно нагадав Коснятин.

– Бери, дурна дівко! – гукнув Пеньок.

– Князь наш щедрий, – сказав посадник.

– А хай би князь і оббілував, – засміялася Забава.

– Зроблять те за нас, – сказав поважно Коснятин.

– А я хочу, щоб князь, – вперто повторила дівчина.

– Коли так, то й я сам можу. – Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.

– Ні вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому…

– Не треба помочі, – сказав просто Ярослав, – сам зроблю.

– Князю, – докірливо мовив посадник, – як же то?

– Мій клопіт!

Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя па плечі, легко поніс його до дверей.

– Відчиняй, – крикнув Забаві.

Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина – мов божий дарунок і безсмертний гріх!

– Несіть ялиняччя! – ще гукнув назад до варягів і посадникових ловчих, а Забаві звелів: – Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!

Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавині. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:

– Смачно.

Дрова тріскотіли, полум’я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, щоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем, Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев’яним гребінцем волосся,