Читати книгу - "Небезпечне сватання"

дощу повітрі почули нарешті дзеленчання дзвоника, що долинало з-під гори. Вони кинулись туди, але їх перестрів Буланий. Його ніби хто підмінив: розлючений, з високо піднятою головою, з розпатланою гривою, він кружляв навколо кобили з лошам і нікого до них не підпускав. Хлопці довго заспокоювали його ласкавими словами й манили сіллю, яку задля цього взяли, поки він упізнав їх. Такого двобою коня з ведмедем у селі ще не траплялося, і він приніс Буланому гучну славу. Відтоді його почали називати не «пасторським Буланим», а «ведмежим пострахом».

Після того Буланий рік у рік бився з ведмедями й завжди перемагав. Раз він прибіг додому зі слідами ведмежих пазурів. Якийсь досвідчений ведмідь ударив його лапою нижче очей і глибоко роздер шкіру, коли Буланий різко шарпнув головою.

Лишати на пасовиську такого дужого, войовничого жеребця було досить небезпечно. Проте інші коні знали його і сходили йому з дороги, а якщо навіть котрийсь недосвідчений жеребець підставляв себе під його копита й зуби, то Буланому вибачали, таку він мав велику славу. Мовляв, кінь, що поборов ведмедя, може собі все дозволити.

Найкраще було видно, як усі захоплювались Буланим, коли ми їхали до церкви. Щоправда, його не часто запрягали. Тільки тоді, як ми вибиралися туди цілою родиною, з ключницею та домашнім учителем, кільком із нас доводилось сідати в стару бідку, і то була не велика втіха. Святкова упряж не налазила на Буланого, і він трюхикав до церкви у важкому робочому хомуті, та ще й на очі йому нависала густа, розкошлана грива, тож вигляд у нього був не дуже привабливий. Нам завжди доводилось їхати останніми, тому що Буланий плентався так, наче тяг важкого воза, а ще тому, що він раз по раз завертав на знайомі йому лісові стежки. Але навіть останнім Буланий їхав не так, як усі. Коли інші коні бігли дорогою, як звичайно, він шарпався то вперед, то вбік, і тих, хто сидів на бідці, або підкидало, або розгойдувало, ніби на човні в бурхливому морі, а одного разу когось і справді захитало.

Та біля церкви картина мінялася. Там було багато коней, і Буланий, побачивши їх, миттю підіймав голову і войовниче іржав. Коні з усіх боків відповідали йому, і він разом із бідкою кидався до них, але його спиняли, розпрягали і прив’язували. Для цього брали з дому особливий ремінь і прив’язували Буланого аж під горою, якнайдалі від інших коней. Проте він не хотів стояти тихо, шарпав ремінь, ставав дибки, іржав і тряс гривою. Коло нього відразу збиралося більше людей, ніж лишалось біля церкви, і, коли за якийсь час Буланий заспокоювався, люди гладили його, міряли йому груди, шию, крижі, навіть заглядали в рот, щоб подивитись на його зуби. Та тільки-но якийсь кінь подавав голос, як Буланий відсаху-вався від людей, ставав дибки і знов іржав. А люди дивилися на нього й казали, що зроду не бачили нічого кращого. Що ж до мене, то я, звичайно, ніколи більше нічим так не пишався, як Буланим, тоді, коли стояв серед гурту і слухав, як його хвалили.

Але тут, на вершині слави Буланого, я розлучився з ним. Я пішов у світ і там знайшлись інші речі, якими я захоплювався, та інші герої, яких я наслідував.

ЗАГАДКА ЖИТТЯ

— Навіщо нам тут сідати?

— Бо тут високо й сонячно.

— Але тут таке глибоке провалля, що мені паморочиться в голові. І сонце блищить на воді, аж очі ріже. Ходімо далі.

— Ні, далі ми не підемо.

— То вернімось на ту зелену галявинку, там дуже гарно.

— О ні, туди ми теж не вернемось.

Він опустився додолу, ніби не міг чи не хотів уже нікуди йти.

Вона стояла і не зводила з нього настороженого погляду. Тоді він сказав:

— Осто, поясни мені нарешті, чого ти так злякалася того чужого шкіпера, що був зайшов присмерком?

— Так я й думала, — прошепотіла вона і, видно, намірилась тікати.

— Ні, ти спершу відповіси на моє запитання, а то я не піду з тобою.

— Ботулфе! — вигукнула вона і обернулась до нього.

Він сказав:

— Авжеж, я обіцяв тобі, що не питатиму про це. І не питатиму, якщо тобі так краще. Але тоді між нами все буде скінчене, звідси ми підемо кожне окремо.

Вона заплакала й вернулась до нього. Сонце осявало її невисоку тендітну постать, її маленькі руки, м’яке біляве волосся, з якого зсунулась хустина, її очі й уста, і все разом було таке прекрасне, що він мимоволі схопився.

— Ти знаєш, що коли ти дивишся на мене так, як оце, я піду за тобою. Але я теж знаю, що далі буде тільки гірше. Зрозумій же: хоч би я сто разів обіцяв тобі не цікавитись твоїм колишнім життям, мені від того не стане спокійно на серці. Я просто не маю сили дотримати свого слова!

З виразу його видно було, що йому давно точать серце ці почуття.

— Чого ж ти, Ботулфе, давав мені слово, якого просто не маєш сили дотримати? Ти ж обіцяв, урочисто обіцяв не торкатись того, чого я ніколи, ніколи не зможу тобі сказати! Ти казав, що тобі зовсім байдуже до мого минулого, аби тільки я була твоя, Ботулфе!

Вона стала перед ним навколішки в траву, ридаючи так, ніби йшлося про її життя. Вона дивилась на нього, а сльози в німому благанні котилися по її щоках. Тієї хвилини вона була найпрекрасніша і найнещасніша людина з усіх, яких йому будь-коли доводилось бачити.

— Боже мій! — вигукнув він і схопився, але відразу знов опустився додолу. — Якби ти мене так кохала, що могла б довіритись мені, які ми були б щасливі!

— Якби ти мав до мене хоч трохи довіри, — мовила вона й навколішки підсунулась ближче до нього. Тоді раптом додала: — Якби я тебе кохала? Тієї ночі, коли наш корабель наскочив на твій і ти,