Читати книгу - "Очікування шторму"

Він узяв мене під руку. Без дозволу. Ніби я була його власністю чи він двадцятирічним красенем із кіноінституту й збирався запропонувати мені роль у своєму фільмі чи хоч би для знайомства запросити в «Метрополь».

Ми йшли по Арбату. Й бабусі у підворіттях пащекували про розбещеність молоді, і я, як дурна, дивилася собі під ноги. Тому що я читала в книгах: коли батьки повертаються з мандрівок, діти кидаються їм на шию. Плачуть, цілуються… Одне слово, виявляють теплі почуття. У мене не було жодного бажання цілувати його в гладко виголені щоки, тим більше у вуста. Барвистий шарф вибивався з-під бежевого плаща. Й цей плащ привертав до себе увагу, наче родимка-мушка, посаджена над губою. А в його становищі, як я пізніше зрозуміла, було нерозумно привертати чиюсь увагу.

Запитання. Він вас умовляв?

Відповідь. Він запитав: «Ти поїдеш зі мною?» — «У Францію?» — «Так. У мене там будинок під Парижем. Троянди, виноград… Бабуся говорила про твою мрію стати актрисою. У Парижі багато російських емігрантів, що працюють у кіно, в театрі».

Він ішов, високо піднявши підборіддя, розправивши плечі. Й ноги ставив, карбуючи крок. Я не забула, як бабуся якось проговорилася, що мій батько білогвардійський офіцер. І я запитала. Навмисне. Спересердя. Як він буде реагувати? «Ти більшовик, тату?»

Він мовби поперхнувся. Й хода в нього змінилася, наче його цеглою вдарили. «Я росіянин… Я втратив тут усе, що заповіли предки. Та, хвала богові, при мені залишилися моя голова, мої руки…» — «Як я — пролетарій?» — «Я не бідний. Я приїхав по тебе, Анастасіє. Може, це й не вся правда. Та основна причина мого повернення — ти. Я хочу показати тобі світ… Він великий і неосяжний. Рим. Неаполь. Париж… Ніцца…»

Він стріляв назвами міст. І я слухала… Мене гойдало, як човника. І я трималася за його руку вже не просто заради пристойності.

«Не можна уявити можливості, які життя відкриває перед людиною. Уявити — це означає посадити думку в тюрму, в клітку. А думка повинна бути вільною, мов птиця», — говорив він. І вірив, що все це придумав сам. І це було його справою — вірити чи не вірити.

Але найбезглуздіше полягало в тому, що і я вірила у вимовлені ним слова. В набір слів, зв'язаних банальністю, наче слиною. Може, в ньому десь спала телепатія. Може, іноді вона прокидалась. І тоді він міг робити з людьми все, що йому заманеться. А йому заманулося підпорядкувати мене своїй волі.

Запитання. Весілля… Розкажіть про ваше весілля з Аполлоном Пращуровим.

Відповідь. Я покохала Аполлона, як тільки побачила… Та зрозуміло, ні про яке весілля не могло бути й мови… Батько нічого не питав про почуття. Приїхав уночі, зайшов у кімнату, не знявши кубанки, сказав мені: «Тобі доведеться вийти заміж. Приготуйся, шлюб через півгодини».

Від здивування я навіть не запитала, хто ж мій суджений. Я просто сиділа на ліжку, притиснувши коліна до підборіддя, і сонно дивилася на ковдру, зшиту з різнобарвних клаптиків. «Я поясню тобі пізніше. Все пізніше…»

А в сусідній кімнаті вже дзенькав посуд. Накривали стіл. Три лампи освітлювали кімнату. Й ще червонуватий вогник лампадки, що висіла під великою іконою Марії з маленьким Ісусом на руках.

Піп, від якого несло самогоном, нашвидкуруч здійснив обряд. Ми помінялися обручками. Й поцілувалися…

Запитання. Скільки часу тієї ночі залишався Козаков у хаті Вороніна?

Відповідь. Годин дві. Перед від'їздом він хвилин на десять виходив з Аполлоном у двір. Про щось говорили…

Запитання. Сам на сам?

Відповідь: Ні. З ними був Генріх Требухов. Він стежив за батьком.

Запитання. Чи означає це, що полковник Козяков не міг поговорити ні з ким віч-на-віч?

Відповідь. Ні, не означає. Але Требухов, як мені відомо, завжди був на відстані видимості, маючи можливість у разі необхідності прийти на допомогу. Полковник так і називав його: «Мій охоронець».

Напевно, діяльність і кар'єра Генріха Требухова заслуговує особливого вивчення. Ми нічого не знаємо про його дитинство та юнацькі роки, якщо не вважати розказану ним самим історію про роман з землеміровою дочкою, що визначалася високими грудями й низькою моральністю… Тому перенесемося в 1923 рік, коли Генріх працював діловодом обліково-військового столу при відділенні міліції. Оскільки торгівля запліснявілими чорнильницями й обкусаними ручками не обіцяла зиску, діловод почав продавати облікові картки, без яких у той час важко було влаштуватися на роботу. Картка приносила 10 тисяч карбованців. Гроші, скажемо прямо, невеликі, якщо врахувати, що номер курортної газети коштував 20 карбованців. Однак Генріх не витрачався на пресу, визнаючи за краще читати етикетки грузинських вин… Останнє заняття, як і перше, було перерване 114-ю статтею Кримінального кодексу. Пункт 4 дріб 1. Народний суд визначив Генріхові Требухову міру покарання у три роки, зі скороченням строку у зв'язку з амністією наполовину, з обмеженням у правах по відбуттю покарання на один рік…

Час точить строк, як шашіль меблі…

І ось Генріх знову в губсуді. Тільки вже не підсудний, а секретар-кваліфікатор камери у справах по порушенню законів про працю.

Підмуштрувавшись на покій посаді, секретар-кваліфікатор зметикував, що більшість громадян-непманів зовсім не знає кодексу про працю. Одного чудового дня він приходить у трикотажну крамницю громадянки Гофман і заявляє наляканій дамі, що вона притягується до відповідальності за найми службовців без біржі праці й що за це їй загрожує суворе покарання.

— Я можу вам допомогти, — сказав Генріх.

І чорні вусики над пухлою губою дами здригнулися від розчулення.

— Я можу вас зовсім звільнити від суду. Або кваліфікувати злочин