Читати книгу - "Очікування шторму"

Аполлон Пращуров… Чи зрадів Кость? Мало сказати — так. Він уже й гадки не мав, що коли-небудь знову йому доведеться вивчати роль. Уживатися в образ людини, знайомої йому лише за легендою. Про проведення операції «Паризький швець» було поінформовано небагато досвідчених і надійних людей. Але про те, що головну роль у ній буде виконувати Кость Волгін, у всьому місті знав тільки Каїров.

Через день після відбуття Костя у напівтемному коридорі міського відділення міліції був вивішений наказ:

«Оперуповноваженого К. Волгіна вважати у відрядженні в м. Ростов-на-Дону. На курсах підвищення кваліфікації».

Важко уявити достоту, як відбулася їхня зустріч, бо ні Волгіна, ні Козякова тепер немає в живих. Волгін не встиг детально ознайомити Кравця з ходом операції, коли був у нього однієї шаленої ночі.

Можна лише припустити, що Волгін переконливо розповів легенду, підготовлену для нього Каїровим, і полковник Козяков повірив у це. Хоча немає жодних даних, що вдачу полковник мав довірливу. Але колись Козяков співчував горю молодої вдови полковника Пращурова, свого друга, загиблого в першій світовій війні. У Пращурова був син Аполлон. І, напевно, не тільки Козяков, але й усяка інша людина павряд чи змогла б впізнати у тридцятитрьохрічному чоловікові дитину, яку не бачила понад двадцять років.

Пращурови займали другий поверх особняка, що виходив ліловим фасадом на набережну Фонтанки. Анфілади кімнат, де все — і важкі портьєри, й витончені тюлеві гардини, й модні віденські меблі — видихало запах ніжних парфумів, які так любила мати Аполлона, білява німкеня Берта. Вона тоді була молодою жінкою, що вміла млосно дивитись і загадково всміхатись. І очі в неї були сірі, а шия довга й гарна. І взагалі при своєму високому зрості Берта відзначалася на рідкість правильними формами.

Козяков захоплювався Бертою. І, як засвідчував Аполлон (справжній, узятий у полон після розгрому Врангеля), мати легко зраджувала батькові. Й здається, не тільки з Позиковим.

Може, сказане вище якоюсь мірою пояснює довірливість Козякова. Данина молодості. Часу, про який рідко хто згадує без смутку…

Можливий такий діалог:

«Якщо це ви — в чому я не сумніваюся, — то ви дуже й дуже постаріли, — каже Волгін. — Востаннє ви були в нас на обіді. Й усі жаліли, що тато напередодні поїхав у Київ. Ви принесли велику плюшеву мавпу. Мати завжди любила іграшки. Й дуже жалкувала, що я не дівчинка».

«Ти схожий на свою матір, — каже Козяков. — Ті ж очі, те ж волосся. Й усмішка… Що з нею? Вона жива?»

«Ні. Мама померла в Одесі від черевного тифу».

«Давно?»

«У вісімнадцятому».

Ну, а якщо Козяков виявиться менш сентиментальним? І, схопивши Волгіна за груди, крикне: «Брешеш, сволото!»

У такому разі… Він не може не помітити золотого ланцюжка… Й медальйон. Медальйон, який він колись подарував Берті. Й фотографію молодої Берти. Берти-дівчинки. Й пасмо волосся…

«Ви кохали її?» — повинен був запитати Волгін у стишеного Козякова.

І він, мабуть, відповість:

«Так».

Він міг нічого не відповісти… Й уся розмова могла скластися зовсім по-іншому, ніж вона уявляється. Безперечне одне: Волгін виграв перший поєдинок… І в банді відчули, що новенький користується довір'ям і покровительством отамана.

Люди, які послали Волгіна на це важке завдання, розуміли, що навіть повіривши в Аполлона Пращурова, Козяков повинен був запитати:

«Добре, хлопчику мій! Але навіщо, для чого ти тут? Невже ти всерйоз віриш у врятування вітчизни?»

Волгін повинен був розповісти таке:

«За кілька годин до смерті мати призналася, що я не син полковника Пращурова. Я німець. Справжній німець. Мати назвала мені кодовий номер вкладу, який її батько залишив у швейцарському банку. Це велика сума. Мені треба в Європу. Там я забезпечена людина… Пам'яттю матері благаю вас, допоможіть мені здійснити мрію».

Тоді ще ніхто не знав, що Анастасія дочка полковника Козякова й що з цієї причини в Козякова взагалі можуть бути особливі плани на Аполлона й на його «швейцарську спадщину».

Зберігся протокол допиту Анастасії. Ось витяги з нього.

Запитання. Що ви знали про свого батька?

Відповідь. Нічого. Я зустріла його шість місяців тому в Староконюшенному провулку. Підійшла людина й сказала: «Я твій батько». Я звикла вірити бабусі. А бабуся ніколи не говорила, що батько живий і ховається за кордоном. У бабусі такі чесні, щирі очі! У мене теж чесні, щирі очі. Й вони залишаються чесними, щирими навіть тоді, коли я брешу. Та тепер я кажу правду. Чисту правду. Тому що все так жахливо! Я по-різному уявляла своє життя. Але ніколи не думала, що стану вдовою, у вісімнадцять років…

Запитання. Чому ви поїхали з батьком?

Відповідь. Останні дні я думала про це. Здається, було три причини. Незнання життя. Відсутність того, що в газетах називають патріотизмом. І страх… Хіба я відчувала щось, крім страху, до цього втомленого чоловіка з сивими скронями? Й коли він зупинив мене в Староконюшенному провулку, мені здалося, що він сприйняв мене за повію. І я почервоніла, й мені хотілося провалитися крізь асфальт. Він одразу збагнув це. Він сказав: «Чим же фарбовані нігті кращі від натуральних?» — «Модніше», — відповіла я. «Твоя мати, дівчинко, ніколи не фарбувала нігтів. А ви схожі, наче дві краплі води». — «Хіба ви знали мою матір? Чому я не бачила вас ніколи раніше?» — «Я твій батько, Анастасіє. Я повернувся, щоб більше не розлучатися з тобою».

І знову повторив, що я дуже схожа на матір. Я і без нього знала, що моя мати була схожа