Читати книгу - "Очікування шторму"

— Твоє ім'я, — каже вона. — Якщо в нас народиться син, я дам йому це ім'я на честь тебе…

… Ми повертаємося додому дуже пізно. Засвічуємо світло. Вже три дні, як я перебрався в її кімнату. Так правильніше. Й чесніше… Вона спить. Або вдає, що спить…

Хмурий знову крутився біля афіші кіно «Паризький швець». Кого він ждав? І чому той, невідомий, не прийшов на побачення?

— До афіші не підходьте…

Ця випадково почута телефонна розмова…

Ні. Про це ще рано писати. Треба перевірити. Треба ретельно перевірити. Сім разів відміряй, один відріж… Невже ворог справді так близько? Я бачу його десятки разів на день. Вітаюся з ним за руку… А може, це манія підозри, викликана втомою…

На цьому записки обривалися.

Опівночі Каїрову подзвонив черговий по міському відділенню міліції. Він повідомив, що під час ретельного огляду квартири на склі книжкової шафи були виявлені відбитки пальців, які не належали хазяйці дому.

Складену дактилоскопічну формулу за методом Гальтона й Рошера відправили в крайове відділення міліції…

Кость Волгін став Аполлоном Пращуровим не випадково. Й раніше йому доводилося змінювати ім'я і прізвище. З'являтися в зайнятому денікінцями Єкатеринодарі з паспортом турецького комерсанта Генріха Боркмана, розгулювати в білогвардійському Сімферополі в погонах кавалерійського капітана, гультяя і циніка. Розігрувати з себе сліпого, німого, припадочного…

Але, напевне, найважчою була роль кафешантанного співака в Одесі в 1918 році. Може, тому, що це була перша роль. І труднощі набігали, як хвилі на невправного плавця. Він співав у кафе у Фанконі. Й публіка там була різнобарвна. Й усе місто було різнобарвне, окуповане французами. Негри, зуави, спекулянти найрізноманітніших гатунків, великосвітські дами — колишні фрейліни й просто легковажні дівчата дворянського походження. І, звичайно ж, панове офіцери, різного віку і звань.

У моді була сіро-рожева камбала, кругла, як сковорідка, й крюшон з білого вина з суницями.

Волгіну вдалося познайомитися-з майором із оточення генерала Шиллінга. Відомості, вивуджені в майора, згодилися підпільній більшовицькій організації… Роки, роки…

Тільки пам'ять тепер скидалася на комору, де далеко не все розкладено на свої місця. Багато загубилося. Забулося… Але не ця зустріч. Там, у Фанконі. Після концерту до нього підійшов світловолосий худорлявий чоловік з видовженим обличчям. Потис руку. Й назвався:

— Вертінський.

Кожен одесит знав, що Олександр Вертінський гастролює в Будинку артистів. Там іще було кабаре. Справжнє європейське кабаре. З Ізою Крамер і Плевицькою…

Життя батьків Костя та його близьких родичів так чи інакше було пов'язане з театром: бабуся — відома костюмерша, мама — драматична актриса, тато (він помер молодий) писав веселі куплети й особисто виконував їх під фортепіано. Були серед родичів декоратори, режисери, музиканти, суфлери й один гардеробник — дядечко Кеша, про якого вдома говорили з тихим сумом, наче про померле маля. Дядечко Кеша не переступив рубікон. Більше того, подаючи театралам шуби, він не гребував чайовими. Очі в нього завжди були червоні. Й кінчик носа також. Гадають, що не через алкоголь, а від природної сором'язливості.

Мама й бабуся повірили, що Кость стане артистом. У хлопчика виявилася прекрасна міміка, правильна мова. Й облудник він був неабиякий. Але бабуся витівки онука визначала, як здатність до перевтілення.

Кость народився 2 січня 1900 року. Якби він з'явився на світ років на п'ять пізніше, він, природно, не став би в 1918 році розвідником Червоної Армії. З нього, найімовірніше, вийшов би цікавий актор. Можливо, навіть знаменитий… Однак у 1918 році молодій Радянській країні насамперед потрібні були не актори, а воїни.

У травні 1928 року Кость Волгін демобілізувався з армії. Москва. Театральне училище. Сивий професор — давній друг сім'ї. І Кость. Одяг відповідно до часу: діагоналева гімнастерка, хромові чоботи. На грудях два ордени Червоного Прапора. Навіть шаблі ще не зняв. Справжньої шаблі, взятої в убитого офіцера, в чеканній срібній оправі, з георгіївським темляком.

— Пізно, друже мій, — проникливо говорить професор. — У двадцять вісім років пізно вчитись акторської майстерності. Можливо, режисура. Спробуйте свої сили в режисурі. Наступного року ми намічаємо набрати цілий режисерський курс.

Люди, що не раз ризикували життям, самі не знають, скільки їм років. Щоразу, коли смерть уже позаду, вони відчувають себе заново народженими. Наче вперше бачать небо, траву, посмішки… Її чого тільки сивіють скроні?

У старому, запиленому дивані Кость знайшов розшарпану книгу без початку й кінця. Він так і не дізнався про назву цієї книги та її автора. Одна частина «Під Південним Хрестом», остання — «Магараджа острова Борнео». В книзі жваво описувалися пригоди двох французьких авантюристів, сутички з піратами… Й хоча книга була наївною, а пригоди надуманими, все одно з пожовклих сторінок віяли вітри південних морів. Білими гривами здіймалися бризки над безіменними кораловими рифами. Сумували високі пальми. Кричали непосидючі папуги…

І Костеві раптом захотілося стати моряком далекого плавання. Нехай спочатку матросом, потім штурманом. А під кінець — і капітаном… Він уявляв собі, як іде набережними Сіднея чи Порт-Саїда. З сигарою в зубах…

Маленькі таверни з диковинними назвами: «Три носороги», «Заштопане вітрило»… Усмішки смаглявих жінок у строкатих вузьких сукнях, що підкреслюють стрункість фігури. Хлопчаки, які торгують фініками. Й ром… Духмяний ямайський ром, який так полюбився людям Флінта…

Кость вирушив до Чорного моря. Секретар міськкому партії, рухливий як на свої роки чоловік, терпляче вислухав відвідувача. Й з не меншим терпінням, подужавши з десяток цигарок, переконав Костю Волгіна, що, беручи до уваги його, Волгіна, героїчне минуле, в штаті міської міліції він значно потрібніший, ніж на набережній Сіднея чи Сінгапура…

За п'ять років Волгіну доводилося зіштовхуватися з різними феноменами злочинного світу. Серед них були і дегенерати, й артисти-ерудити…