Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

— А ти маєш?

— Певна річ. Хто б допустив мене до лікування хворих без диплома?

— Покажи.

Аня слухняно дістала диплом і тицьнула його Юрі. Він розкрив, уважно прочитав і засміявся:

— А тебе, виявляється, здорово можна розіграти!

“Значить, розігрував? І так правдоподібно?” Вона ладна була повірити йому, але тривога не зникала.

Юрій якимсь чином відчув Алин стан.

— Гаразд, мала, відкрию тобі ще одну таємницю. Не дери носа, у мене є такий самий диплом.

— Диплом лікаря? У тебе два дипломи — лікаря і фізіолога?

— Здогадлива…

— Диплом тут, із тобою?

— Звичайно.

Аля не наважилася попросити його показати свій диплом, хоча їй дуже кортіло. Вона знайшла інший хід.

— У такому разі я завтра ж переговорю з директором, а післязавтра ми разом підемо в лікарню, і тебе оформлять.

— У помічники до тебе.

— Нічого собі помічник-чарівник.

Інакше я не згоден.

Він сказав це серйозно і твердо, не залишаючи місця для суперечок. Аля не знала, що й гадати. А потім розчулилася: “Та що ж це я? Адже він хоче зробити так, щоб уся слава мені дісталась. Я захоплюватися мушу, дякувати…”

Аля прийшла разом з Юрою до директора лікарні.

— Придивилися до помічника, Аліно Іванівно? А то намучитеся потім, — заохотливо підморгнув їй директор, щиросердний товстун з модними пшеничними вусами, що звисали за підборіддя. До нього вже, звичайно, дійшли чутки про нового “нареченого” лікарки.

— Та вже придивилася, — відповіла Аля, зашарівшись.

Директор вдав, що не помітив її стану. Він поспішливо повернувся до Юрія:

— Давайте ваш диплом, колего.

Юра дістав з новенького портфеля новенький, як лялечка, диплом.

— Так ви, виявляється, старі однокашники з нашою Аліною Іванівною! — вигукнув директор і насварився пальцем. — Ну й конспіратори!

Аля підвела нерозуміючий погляд.

— Добре, добре, ось напишу я вас обох у наш драмгурток, там і розігруйте водевілі! — білозуба директорська усмішка на весь рот була рекламно-сліпучою. — В дипломі ясно сказано: інститут, факультет, рік випуску. Все збігається. Оце так Аліна Іванівна, оце конспіратор!

Аля сиділа ні жива ні мертва. Одна думка пульсувала в мозку: “Хто ж він? Хто він?”

Недобре передчуття проймало її, не даючи дихати. Слід було негайно з’ясувати бодай частку істини. Вона не відповідала на директорові жарти і насилу діждалася, поки вони з Юрою вийшли з кабінету. Потягла Юру на сходову площадку між поверхами. Тут їм ніхто не заважав. Алі здавалося, що вона кричить, хоч насправді вона шепотіла:

— Заради всього святого скажи мені, хто ти є? Він мовчав.

— За що ти мене так мучиш? Чим я заслужила? Щоб талі не було, я хочу знати. Ти не віриш мені, скажи, не віриш?

— Я просто не знаю, що сказати, — мовив Юра. Як це не дивно, голос його лунав так щиро, що її підозри похитнулися. Але диплом? Звідки він його взяв? Звідки він його взяв?

— Ти підробив диплом?

— Чарівникові присвоєно ще й титул фальшиводипломника? Чи не забагато для одного?

— Ну так, звичайно, ти був моїм однокурсником, і ми разом бігали в студентську їдальню. Шкода тільки, що я тоді тебе зовсім не помічала.

— Добре, що ми нарешті зустрілися і все з’ясували, — він підтримає гру.

“Все” буде тоді, коли ти відповіси, де взяв диплом. — Аля розуміла: краще не торкатися цього питання, подумки лаяла себе впертою ослицею, якій поталанило, а вона тікає від сього щастя. Аля ніби й справді вперта ослиця мчала в тому ж напрямку, закусивши вудила.

— Там узяв, де й ти.

— В інституті? Значить, там зробили підробку.

— Я не знав, що це називається підробкою, — сказав він так, ніби нічого негожого не сталося.

— Але ти закінчував наш інститут? Може, виписуючи диплом, просто переплутали рік закінчення?

— Врешті-решт здогадалася, несумлінна ученице, — кумедно зітхнув він. — Ставлю вам за кмітливість трійку.

— А в якому році ти насправді закінчив інститут?

Його очі примружилися, звузилися до щілин, сховалися під могутнім навислим лобом. У них спалахнули блискавки.

— Яке це має значення? Ти переконалася, що я можу лікувати людей? Чи папірець дорожчий за вміння?

— Навіщо ж у такому разі…

— Навіщо, навіщо? Мені набрид допит. Хтось щось наплутав у папірці. Чи варто задля цього марнувати стільки слів?

Аля помітила блискавки в його очах. “Догралася, ослице? — подумала вона. — Втратила якогось лахмітника і зустріла принца. Так, принца! Він покохав тебе і хотів допомогти. Допомогти! Ні, не хотів — допоміг! І тобі, і твоїм хворим. Та ти звикла до лахмітників, до їх способу життя, звикла копирсатися у звалищі. Ото й маєш! Ти набридла принцу. Так, набридла. Чи ти сподівалася, що він разом із тобою перебиратиме покидьки? Ні, він піде і знайде тисячі таких, як ти. Мільйони кращих за тебе. І ніхто з них не ставитиме йому дурних запитань. Не буде, не буде!”

В її очах заблищали сльози, зірвалися й потекли по щоках…

Він узяв її за руку, пригорнув до себе:

— Дурненька…

І все-таки Аля була щасливою. Нарешті в її житті з’явилася людина, про котру вона мріяла ще в юності — розумна, сильна, непересічна, з якою не доводиться нудьгувати. Ніколи не знаєш наперед, що скаже Юрій, що зробить, і день на день не схожий. Його думки, слова, вчинки несподівані, оригінальні,