Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

скніє на цім світі,- бо чи заслужили ми на це? - усвідомлювати, що місце ваше там, в осяйній височині, куди дочасно відлетіло так багато найкращих, найневинніших з-поміж нас, а проте молитись усупереч цим утішним думкам, щоб небо не забирало вас, зглянулося над тими, хто вас любить,- це були страшні, нестерпні тортури! Вони краяли мені душу вдень і вночі, здіймаючи в ній бурхливий потік страшних видінь, розпачливих думок, себелюбних жалів,- бо ви ж могли вмерти, не довідавшись, як безмежно я вас кохаю! Дивно, як потік той не поглинув мій розум. Ви одужали. Крапля по краплі щоденно, навіть щогодинно, здоров’я поверталося до вас, і краплі ці поволі наповнювали тоненький, слабкий струмінь життя, що ледь пульсував у вас, прискорювали й посилювали його. Я стежив, як ви поверталися від смерті до життя, і сльози радості й кохання сліпили мені очі. Не кажіть же мені, що ви воліли б позбавити мене цих почуттів. Вони збагатили мене любов’ю до всього людства.

- Я хотіла сказати зовсім не те,- мовила дівчина, заливаючись сльозами.- Я просто вважаю, що вам слід поїхати звідси, бо на вас чекають важливі й благородні справи в ім’я достойної вас мети.

- У світі немає мети достойнішої, ніж боротьба за серце такої дівчини, як ви,- відповів молодик, беручи її за руку.- Розо, люба, кохана Розо! Багато-багато років я кохаю вас, сподіваючись здобути славу й потім гордо повернутися додому й сказати вам, що слава потрібна була мені лише для того, щоб розділити її з вами. У мріях я уявляв собі, як у ту щасливу хвилину нагадаю вам про свої давні, ще дитячі, безмовні вияви кохання, а потім попрошу вашої руки, сказавши, що надійшов час виконати ту мовчазну угоду. Ця хвилина не настала, та хоч мені не пощастило прославитися й здійснити свої честолюбні юнацькі мрії, я вручаю вам своє серце - воно ваше віддавна - і чекаю відповіді, яка або ощасливить його, або розіб’є.

- Ви завжди були добрі й великодушні,- сказала Роза, намагаючись стримати хвилювання.- І якщо ви не вважаєте мене бездушною чи невдячною, то вислухайте мою відповідь.

- Ви скажете, що я можу спробувати стати гідним вас, правда, кохана моя?

- Ні,- відповіла Роза.- Я скажу, що ви повинні спробувати забути мене. Не як давню й віддану подругу, бо це мене глибоко вразило б, а як предмет вашого кохання. Подивіться довкола! Подумайте, скільки в світі є дівчат, взаємністю яких ви могли б пишатись! Звіряйте мені свої почуття до іншої, коли хочете, і я буду вам щирим, люблячим, вірним товаришем.

Запала мовчанка. Роза затулила обличчя однією рукою й дала волю сльозам. Її другу руку Гаррі все ще тримав у своїй.

- Але чому, Розо? - тихо спитав він нарешті.- Чому ви вирішили так?

- Що ж, ви маєте право вимагати пояснення,- відповіла дівчина.- Зрештою, хоч би що ви казали, я свого рішення не зміню. Я вважаю це своїм обов’язком. Як перед іншими, так і перед собою.

- Перед собою?

- Так, Гаррі, і перед собою. Я, бідна безприданниця із заплямованим ім’ям, не можу давати вашим друзям приводу підозрювати, що я обернула собі на користь ваше перше кохання, почепившись вам на шию й звівши нанівець усі ваші плани й надії. Мій обов’язок перед вами й рідними вашими - не дозволити вам зробити в пориві великодушності хибний крок, який раз і назавжди позбавить вас можливості домогтись успіху в житті.

- Якщо ваші почуття збігаються з усвідомленням обов’язку… - почав Гаррі.

- Ні, вони не збігаються,- квапливо відповіла Роза й густо почервоніла.

- То ви кохаєте мене? - вигукнув Гаррі.- Скажіть хоч це, Розо, люба. Скажіть тільки це, і моє розчарування не буде таким гірким.

- Якби я могла сказати це не на шкоду тому, кого кохаю,- мовила Роза,- я б…

- Ви дали б мені зовсім іншу відповідь! - підказав Гаррі.- Розо, не приховуйте від мене хоча б цього!

- Так! - відповіла Роза і зразу ж додала, вивільняючи свою руку: - Але годі! Навіщо нам продовжувати цю болісну розмову? Нестерпно болісну для мене, хоч, я знаю, завдяки їй я буду щаслива до кінця своїх днів. Бо це таке щастя - усвідомлювати, що колись у вашому серці було місце для мене і тільки для мене. Кожен ваш успіх у житті додаватиме мені сили, витримки й бадьорості. Прощайте, Гаррі! Ми більше ніколи не зустрічатимемось так, як сьогодні, бо ніколи між нами не буде тих стосунків, які могли б виникнути внаслідок цієї розмови. Та хоч би там як, ми можемо на все життя залишитися добрими, щирими друзями. І нехай усі радощі, які тільки може вимолити у світоча мудрості й любові віддане, палке серце, випадуть на вашу долю!

- Ще одне слово, Розо,- мовив Гаррі.- Я хочу почути від вас, із ваших уст, причину вашої відмови.

- На вас чекає блискуче майбутнє,- твердо відповіла Роза.- В громадському житті вам доступні найвищі висоти, яких може досягти людина з блискучими здібностями і впливовими родинними зв’язками. Але ці впливові родичі горді, а я не хочу зближуватися з людьми, що можуть зневажливим словом образити пам’ять матері, яка дала мені життя, і не хочу псувати кар’єру синові жінки, яка стала мені за матір. Коротко кажучи,- завершила дівчина, відвертаючись, бо твердість знову покинула її,- хоч і не з моєї вини, ім’я моє заплямоване. І я не хочу, щоб цю ганьбу поділяв зі мною ще хтось, я нестиму свій хрест сама.

- Ще одне слово, Розо, кохана, ще одне лиш слово! - вигукнув Гаррі, падаючи перед нею.- Якби… якби доля була, як то кажуть, менш прихильна до мене, якби мені судилося тихе, непримітне життя, якби я був бідний, хворий, безпорадний - чи відмовили б ви мені тоді? Чи відцуралися ви мене тому, що майбутнє обіцяє мені багатство й славу?

- Не вимагайте від мене відповіді на це запитання, Гаррі, бо воно штучне, надумане. І з вашого боку нечесно й навіть жорстоко ставити його.

- Якщо ваша відповідь буде такою, яку я майже сподіваюсь почути,- відказав Гаррі,- то знайте, що вона осяє променем щастя мій самотній шлях, стане мені за провідну зорю! Я прошу так мало -