Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

- Та й спить же дов­го в своїх жидівських бе­бе­хах ка­пос­на жидівка! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Насті.

Вольчиха, од­на­че, вста­ла, одімкну­ла двері й позіха­ла.

- Чого це ти, Вольчи­хо, так дов­го спиш? Ма­буть, вже всі лю­ди на світі повс­та­ва­ли, а ти од­на ка­чаєшся в пе­ри­нах, - ска­за­ла сер­ди­то Ба­ла­бу­ши­ха.

- Якби бу­ла зна­ла, що ви прий­де­те, я б удосвіта вста­ла, - ска­за­ла Вольчи­ха.

Настя роз­гор­ну­ла взір, на кот­ро­му бу­ла ви­мальова­на рай­ська пти­ця в гірлянді з чу­до­вих рож уся­ко­го кольору. Ба­ла­бу­ши­ха виб­ра­ла га­ру­су. Во­на з доч­кою вер­ну­лась до­до­му й та­ки за­раз засіла за ро­бо­ту й не од­ри­ва­лась од п'яльців. Оле­ся ще зро­ду так не пра­цю­ва­ла, як те­пер ко­ло тієї по­душ­ки.

Цілий тиж­день вста­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха раніше за най­ми­чок, пра­цю­ва­ла над по­душ­кою, гну­ла спи­ну. Че­рез тиж­день вже на ка­напі ся­яла по­душ­ка з блис­ку­чою рай­ською пти­цею по­се­ре­дині, в вінку з вип­ну­тих стри­же­них рож та гвоз­дичків. В неділю при­вез­ли но­вий гар­ненький ро­яль, а по обіді над­вечір приїхав Га­нуш. Ба­ла­бу­ши­ха піднес­ла йо­му на двох ру­ках пре­зент.

Презент ду­же спо­до­бав­ся ар­тис­тові. Він зви­чай­ненько по­дя­ку­вав.

Старий фор­теп'ян ви­нес­ли в во­зов­ню, й по йо­му вже хо­ди­ли ку­ри й стри­ба­ли го­робці. В за­лу внес­ли но­венький ро­яль. Га­нуш привіз з со­бою но­ти, щоб наг­ра­тись на доб­ро­му но­во­му ро­ялі. Він сів за ро­яль і по­чав виг­ра­ва­ти арії з опер, а потім со­на­ти Бет­хо­ве­на та Мо­цар­та. Ба­ла­бу­ши­ха сиділа в кріслі й зас­лу­ха­лась. Во­на од­ра­зу зро­зуміла пиш­ну кла­сич­ну му­зи­ку, ча­ру­ючі ме­лодії. Ба­гаті акор­ди, сим­па­тичні арії роз­во­ру­ши­ли її ар­тис­тич­ну вда­чу. Во­на по­ки­ну­ла ку­ри­ти, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і не­на­че за­мер­ла. Га­нуш грав з охо­тою, з ду­шею; йо­го зро­ду ар­тис­тич­на ду­ша по­ча­ла ви­ли­ва­тись в аріях. Він роз­хо­див­ся й заспівав своїх рідних чеських пісень. Не­ве­ли­кий, але м'який сим­па­тич­ний ба­ри­тон спов­нив не­ве­ли­ку за­лу то ве­се­ли­ми, то смут­ни­ми ме­лодіями. Ме­лодії взру­ши­ли фан­тазію в Ба­ла­бу­ши­хи. Пе­ред її очи­ма ніби ма­лю­ва­лись якісь кар­ти­ни, не­на­че вит­кані з ту­ма­ну, в душі за­во­ру­ши­лись якісь дивні мрії, при­надні й не­ясні, не­на­че сни.

Гануш заспівав ук­раїнської пісні. Оле­си­на ду­ша стре­пе­ну­лась, за­чеп­ле­на рідни­ми ме­лодіями.

Сонце зай­шло, й тільки чер­воні пля­ми жевріли на білих стінах. В кут­ках ста­ли тіні. В залі роз­лив­ся вечірній, сти­ха ро­же­вий світ. Га­нуш роз­фан­та­зу­вав­ся й в кінець всього заспівав ба­ла­ду Шу­бер­та "Лісо­вий цар". Йо­го м'який го­лос став не­на­че шов­ко­вий. Він ар­тис­тич­но й штуч­но уда­вав го­ло­сом, як ма­нить до се­бе ча­ра­ми по­таємний го­лос лісо­во­го ца­ря. Ба­ла­бу­ши­ха впер­ше на віку по­чу­ла справдішню ар­тис­тич­ну му­зи­ку, ар­тис­тич­ний спів. Її ду­ша ніби про­ки­ну­лась; во­на ніби по­ба­чи­ла очи­ма див­ний ліс при місяці, ввесь ук­ри­тий інеєм, за­ли­тий си­ню­ва­тим фан­тас­тич­ним світом. А з гу­ща­ви­ни то­го лісу, з гли­бо­кої до­ли­ни, за­ки­да­ної де­ре­вом в інії, во­на ніби по­чу­ла ча­ру­ючий, як ко­хан­ня, який­сь по­таємний го­лос, по­ба­чи­ла пиш­ний чийсь вид. З очей її ско­ти­лось дві сльози.

Гануш скінчив. Ба­ла­бу­ши­ха схо­пи­лась з крісла, прос­тяг­ла ру­ки, як прос­тя­га­ють на мо­литві. Її очі бли­ща­ли. Во­на швид­ко пе­ребігла за­лу й крик­ну­ла:

- Боже мій! Чом ме­не не вчи­ли гра­ти й співа­ти? Я бу­ла б цілий вік щас­ли­ва, щас­ли­ва!..

Вона тро­хи не крик­ну­ла, щоб Га­нуш вчив її співа­ти, але сха­ме­ну­лась і чо­гось за­со­ро­ми­лась. Їй те­пер од­ра­зу ста­ло со­ром за все те, що во­на тро­хи не приз­на­лась в ко­ханні, що во­на чіпля­лась до мо­ло­до­го хлоп­ця. Їй хотілось про­си­ти, щоб Га­нуш ви­ба­чив її за всі сло­ва, які во­на ска­за­ла йо­му ко­лись в са­ду; їй ста­ло со­ром, що во­на за­ду­ма­ла бра­ти уро­ки му­зи­ки на старість. Кров ки­ну­лась в її ли­це. Во­на хо­ди­ла по залі та все слу­ха­ла, як Га­нуш пе­рег­ра­вав п'єсу за п'єсою, до­ки не вто­ми­лась і впа­ла на крісло, за­ту­лив­ши очі до­ло­нею. В її вроді про­ки­ну­лась не тільки ро­ман­тич­на, а мо­же, й справді ар­тис­тич­на ду­ша, за­ки­ну­та в сільську глу­ши­ну, за­губ­ле­ний ви­щий дар бо­жий, заг­лу­ше­ний сільською мерт­во­тою.

Од то­го ча­су Ба­ла­бу­ши­ха час­то про­си­ла Га­ну­ша гра­ти й співа­ти, й лю­би­ла слу­ха­ти йо­го, си­дя­чи в кріслі. Во­на по­ки­ну­ла свої уро­ки му­зи­ки й го­ди­ла йо­му вже за йо­го ар­тис­тич­ну му­зи­ку та пісні.

11

В неділю після служ­би приїхав до Ба­ла­бу­хи з візи­том ди­рек­тор са­харні Шмідт. То був здо­ро­вий, пле­чис­тий німець з ру­ся­вою бо­ро­дою, вже си­ву­ва­тою. Йо­го візит був ду­же ко­рот­кий. Ба­ла­бу­ха ви­пив з ним по чарці. Шмідт за­ку­сив на швид­ку ру­ку й не­на­че ха­пав­ся до­до­му. На розс­та­ванні, од­на­че, про­сив Ба­ла­бу­ху й йо­го сім'ю приїжджа­ти до йо­го в гості. Ба­ла­бу­ши­ха бу­ла ду­же ра­да. Во­на га­да­ла, як би знай­ти в са­харні гар­но­го же­ни­ха для своєї Нас­тусі. Семіна­рис­ти заїжджа­ли до Ба­ла­бу­хи, але Ба­ла­бу­ши­ха не ви­хо­ди­ла до їх і доч­ки не ви­во­ди­ла.

Через тиж­день Ба­ла­бу­ши­ха зібра­лась в гості в Ми­ронівку до Шмідта. Во­на за­ду­ма­ла те­пер вби­ра­ти Нас­тю, зро­би­ла для неї гар­ну сук­ню, а са­ма, як ли­чи­ло ма­тері, уб­ра­лась по-ста­речій в усе чор­не. Уби­ра­ючись пе­ред дзер­ка­лом, Ба­ла­бу­ши­ха приміти­ла нові сиві пас­ма на го­лові й важ­ко зітхну­ла.

"Час мені да­ти до­ро­гу Насті", - ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, сто­ячи пе­ред дзер­ка­лом.

Вона прос­тяг­ла ру­ку до скриньочки з пуд­рою й сха­ме­ну­лась. Скриньочка ви­па­ла з її рук.

"3 ме­не вже бу­дуть лю­ди сміятись. І це мені те­пе­реч­ки не ли­чить. Час мені сха­ме­ну­тись, - по­ду­ма­ла Ба­ла­бу­ши­ха, по­вер­та­ючись пе­ред дзер­ка­лом і ог­ля­да­ючи талію. - А ва­ти не по­вис­ми­кую з-під талії; моя талія круг­ленька й то­ненька; мо­же, хтось і за­ди­виться. Прит­ру­шу я ли­це пуд­рою, тільки тро­шеч­ки-тро­шеч­ки, щоб зда­ва­тись мо­лод­шою хоть на п'ять років".

Настя вбігла в за­лу, приб­ра­на в но­ву яс­ну сук­ню, й ки­ну­лась до дзер­ка­ла.

- Пустіть, ма­мо, ще ме­не до дзер­ка­ла. Че­рез вас мені не мож­на й вбра­тись га­разд пе­ред дзер­ка­лом, - ска­за­ла Нас­тя.

- Йди, йди, до­ню, ди­вись хоч до ве­чо­ра. Пот­ри­вай ли­шень, я при­че­пу­рю тобі го­ло­ву та почіпляю зо­лоті се­реж­ки, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабушиха при­че­пу­ри­ла свою доч­ку, поп­риш­пи­лю­ва­ла бан­ти­ки, почіпля­ла в ву­ха се­реж­ки, наділа їй на шию зо­ло­тий ме­дальйон, поп­ра­ви­ла на го­лові ло­ко­ни, потім обійшла кру­гом неї, ще раз поп­ра­ви­ла, що не­доб­ре ле­жа­ло, й поцілу­ва­ла Нас­тю. Ба­ла­бу­ха му­сив їха­ти з ни­ми.

Край Ми­ронівки на ши­ро­кий зе­ле­ний ви­гон вис­ту­пав ря­док но­вих му­ро­ва­них домків, зовсім по-го­ро­дянсько­му. То бу­ли квар­ти­ри фаб­рицьких офіціалістів. Над здо­ро­вим став­ком вни­зу чер­воніли стіни ма­сив­ної са­харні, не­на­че твер­дині. Ба­ла­бу­ха звелів по­го­ни­чеві ста­ти ко­ло най­більшо­го до­му, де жив ди­рек­тор са­харні.

Гості ввійшли в при­хо­жу. Че­рез од­чи­нені двері