Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі"

Ми почувалися в темряві пов'язаними одне з одним.

Кімната Чоловіка-Вівці знайшлася відразу. Бо тільки в ній двері були прочинені, а крізь їхню щілину просочувалося холодне затхле повітря. Я легко постукав. Як і того разу, цей стукіт прокотився коридором неприродно дзвінкою луною. Так, ніби у велетенському вусі хтось ударив по велетенському підсилювальному органі. Я постукав тричі й почекав. Минуло секунд двадцять-тридцять. Ніякої відповіді. Що сталось із Чоловіком-Вівцею? Може, помер? Правду кажучи, й минулого разу він мав страшно втомлений і постарілий вигляд. Тож не було б дивно, якби помер. Він жив дуже довго. Та роки давалися взнаки. І він колись мав умерти. Від такої думки я раптом занепокоївся. Якщо його не стало, то хто ж мене пов'язуватиме із цим світом? Хто мене тепер підключатиме?

Я відчинив двері, потягнув за собою Юмійосі й, зайшовши всередину, освітив ліхтариком підлогу. В кімнаті я застав у такому самому стані, як і минулого разу, купи старих книжок на підлозі, маленький стіл, на ньому тарілка замість свічника, а в ній недогарок завдовжки сантиметрів п'ять. Я добув із кишені запальничку, запалив свічку й загасив ліхтарик.

Чоловіка-Вівці ніде в кімнаті не було.

"Куди він дівся?" — думав я.

— А все-таки хто тут був? — спитала Юмійосі.

— Чоловік-Вівця, — відповів я. — Той, хто всім світом управляє. Тут — головний вузол, де він з'єднує мене з усім на світі. Своєрідний комутатор. В овечій шкурі, він живе тут із прадавніх часів. Це його житло. Він тут ховається.

— Від чого?

— Від чого ховається? Від війни, від цивілізації, від закону, від системи… Від усього, що йому чуже.

— Та він зник?

Я кивнув. І на стіні загойдалася велика тінь.

— Так, зник. Але чому? Хоча й не мав би зникати.

Мені здавалося, ніби я стою на краю Землі — як це уявляли собі стародавні люди. На краю, з якого все котилося водоспадом на саме дно пекла. Ми вдвох стоїмо над прірвою. Перед нами нічого нема. Тільки чорне ніщо. Холод у кімнаті, здавалося, проймав до самих кісток. І тільки долоні ледь-ледь нас зігрівали.

— Можливо, він уже помер, — сказав я.

— Не треба думати про погане в темряві, — сказала Юмійосі. — Думайте про щось світліше. Може, він вийшов щось купити? Може, в нього запас свічок вичерпався?

— А може, він пішов забрати назад сплачені податки з доходу? — сказав я. І ліхтариком освітив її обличчя. Вона ледь-ледь усміхалась. Я загасив ліхтарик і в тьмяному мерехтінні свічки пригорнув її до себе. — Слухай, у вихідні поїдемо вдвох куди-небудь за місто, га?

— Ну звичайно, — погодилася вона.

— Я переправлю сюди свою "Субару". Вона вживана, старого випуску, але добра автомашина. Я одного разу їздив на "Мазераті", але, чесно кажучи, "Субару" набагато краща.

— Звичайно.

— Вона в мене з кондиціонером і зі стереомагнітофоном.

— Нічого більше й не треба.

— Не треба, — підтвердив я. — Ми на ній поїдемо куди заманеться. Я хочу проїхатися з тобою по різних містах.

— Гарна думка.

Обнявшись, ми трохи постояли. Потім відпустили одне одного, і я знову засвітив ліхтарик. Вона нагнулась і підняла з підлоги тонку книжку. Брошуру під назвою "Дослідження з питань поліпшення породи йоркширських овець". Обкладинка поруділа, вкрилася шаром пилу, схожим на молочну плівку.

— Тут усі книжки про овець, — пояснив я. — В одній частині старого готелю "Дельфін" містився архів про вівчарство. Батько управителя займався дослідженням овець. Уся його бібліотека зібрана тут. Як спадщина вона перебуває в розпорядженні Чоловіка-Вівці. Та ці книжки вже нікому не потрібні. Тепер уже ніхто їх не читає. Та все одно Чоловік-Вівця їх оберігає. Мабуть, для цього місця вони багато важать.

Юмійосі взяла в мене ліхтарик, розгорнула книжку й, зіпершись об стіну, почала її читати. Стежачи за власного тінню на стіні, я мимоволі думав про Чоловіка-Вівцю. Куди він дівся? І саме тоді мене охопило неприємне передчуття. Серце підкотилося до самого горла. Щось тут не так. От-от станеться щось жахливе. Що саме? Я зосередився на цьому невідомому "щось". Та раптом похопився. "Що ти робиш? Так не можна!" — подумав я. Ми непомітно відпустили руку одне одного. Не можна цього робити. Ні в якому разі. За одну мить мене піт пройняв. Я поспішив простягти руку й схопити Юмійосі за зап'ястя. Та було вже запізно. Саме тоді, коли я простяг руку, Юмійосі поглинула стіна. Так само, як Кікі в тій кімнаті смерті. Її тіло ніби потонуло в сипучому піску. Разом із ліхтариком.

— Юмійосі! — скрикнув я.

Ніхто не відповів. Тиша й холод, злившись воєдино, запанували в кімнаті. Відчувалося, ніби темрява погустішала.

— Юмійосі! — закричав я ще раз.

— Гей, це просто! — пролунав із-за стіни здушений голос Юмійосі. — Справді просто! Як пройдете через стіну — опинитеся по цей бік…

— Це не так! — загорлав я. — Це тільки здається просто! Та як туди підеш — назад не вернешся. Ти цього не розумієш… Там — усе по-іншому, все нереально. Там — інший світ. Не такий, як цей!

Вона нічого не відповіла. Кімнату знову заповнило мовчання. Воно душило мене так, ніби я перебував на морському дні. Юмійосі зникла. Хоч би куди я простягав руку — до неї не дістану. Між нами — стіна… "Який жах! — подумав я, охоплений безсиллям. — Який жах!" Юмійосі та я мусимо бути по цей бік! Заради цього я досі доклав стільки зусиль! Протанцював стільки заплутаних танців, аби дістатися сюди…

Але для роздумів не лишилося часу. Зволікати не годилось. Услід за Юмійосі я рушив до стіни. Не було іншої ради. Адже я любив її. І як у випадку з Кікі, пройшов крізь стіну. Все повторилося так само. Смуга непрозорого повітря. Відчуття чогось твердого й шерехатого на дотик. Холодного, як вода. Час гойднувся, простір викрививсь, а сила тяжіння раптово змінилася. Здавалося, ніби пам'ять про далеку давнину сплила із глибин часу, немов пара. Це — мої гени. Я відчув у собі різкий сплеск еволюції. І подолав пов'язану із цим свою велетенську молекулу ДНК. Земна куля розширилася — й, охоловши, стиснулася до малих розмірів. У печеру прокралася вівця. Море стало велетенською думкою, а на його поверхню безшумно падав дощ. Безлиці люди стояли на березі і вдивлялися в морську далечінь. Було видно, як нескінченний час, перетворившись на клубок ниток, поплив по небу. Небуття ковтало людей і само зникало в пащі ще більшого ніщо. Людські тіла розкладалися, з'являлися кістки, що оберталися на порох, рознесений вітром. "Остаточна й безповоротна смерть", — казав хтось. "Ку-ку" — казав іще хтось. Моє тіло розпадалося на частини, розліталось — і потім знову набрало первісного вигляду.

Пробившись крізь смугу хаосу, я опинився голий у ліжку. Навколо цілковита темрява. Не те щоб непроглядна, та все-таки нічого не видно. Я сам. Обмацав навколо — нікого. Я самотній. Залишений знову самим на краю світу. "Юмійосі!" — закричав я щосили. Та насправді крику не чути. Тільки вийшло якесь хрипіння. Я спробував ще раз закричати, але цього разу щось клацнуло — і загорівся торшер. Кімнату залило світло.

Юмійосі була поряд. У білій блузці, спідничці та чорних туфлях. Сиділа на дивані й, приязно всміхаючись, дивилася на мене. На спинці стільця висів її жакет — як її друге "я". Напруження, яке сковувало мене, поступово слабкішало — ніби гайки хтось відпустив. Я помітив, що правою рукою міцно стискаю край простирадла. Я відпустив його і витер піт із обличчя. "Цікаво, чи я на цьому боці? — подумав я. — А це світло — справжнє?"

— Послухай, Юмійосі! — гукнув я хрипким голосом.

— Що?

— Ти справді тут?

— Звичайно, — відповіла вона.

— І нікуди не зникла?

— Нікуди не зникла. Люди так просто не зникають.

— Я бачив сон, — сказав я.

— Знаю. Я дивилася на вас. Як ви спали, бачили сон і мене кликали. Дивилася в темряві… Послухайте, а ви бачите в темряві, якщо сильно придивитеся?

Я зиркнув на годинник. Незабаром четверта ранку. Недалеко до світанку. Коли думки стають глибшими і звивистими. Від холоду я задубів. Невже все це мені снилось? У темряві спочатку зник Чоловік-Вівця, потім — Юмійосі. Я чітко пригадав тодішню безнадійну самотність людини, якій нема куди подітися. Пригадав дотик рук Юмійосі. Це відчуття і досі мене не покинуло. Воно реальніше за звичну реальність, яка повністю до мене ще не повернулася.

— Послухай, Юмійосі, — сказав я.

— Що?

— Чому ти одяглася?

— Захотілося подивитися на вас, коли я одягнена, — відповіла вона. — Чомусь.

— Може, ще раз роздягнешся? — спитав я. Я хотів переконатися, що вона справді-таки існує. І що тут — цей світ.

— Звичайно, — відповіла вона. Зняла годинник і поклала на стіл. Роззула туфлі й поставила їх рядочком. Розстебнула один за одним ґудзики на блузці, стягла панчохи, спідничку — і все акуратно поскладала. Зняла окуляри і, як завжди, із легким стуком поклала на стіл. Босоніж пройшла через кімнату, легко підняла вовняну ковдру й лягла біля мене. Я міцно пригорнув її до себе. Теплу, гладеньку. Із цілком реальною вагою.

— Не зникла, — сказав я.

— Звичайно, — відповіла вона. — Я ж казала — люди так просто не зникають.

"Невже це правда? — думав я, обіймаючи її. У цьому світі будь-що може статися. Він дуже крихкий і небезпечний. У ньому можливе все. А в тій кімнаті смерті залишився ще один скелет. Чоловіка-Вівці? Чи, може, він призначений для того, щоб я пережив іще чиюсь смерть? А може, це мій скелет? Сидить у темній кімнаті, далеко-далеко звідси, й чекає, коли я помру…" Раптом здалека долинули звуки старого готелю "Дельфін". Наче гудки нічного потягу, принесені вітром. Проскреготав, піднімаючись угору, ліфт і зупинився. Хтось пройшов коридором. Хтось відчинив двері, хтось зачинив двері… Це — старий готель "Дельфін". Я його відразу впізнав. Усе в ньому скрипіло і деренчало від старості. Я належав йому. Хтось у ньому плакав. Плакав за тим, за чим я не міг плакати.

Я поцілував повіки Юмійосі.

Вона солодко спала в моїх обіймах. А я не міг заснути. Як у висохлому колодязі, в мене не залишилося жодної краплі сну. Я тримав її ніжно в обіймах та іноді мовчки плакав. Плакав за тим, що вже втратив, і за тим, чого ще не втратив. Та насправді плакав недовго. М'яке й тепле тіло Юмійосі в моїх руках своїм пульсом відстукувало час. А час відтворював реальність. Потім настав ранок. Я підвів голову й пильно стежив, як із реальним плином часу поволі обертаються стрілки будильника.