Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

Тільки коли Генріка принесла букет квітів, Гессі стало страшно. Перед очима задзвеніли червоні гранатові зернята, і вона почала відмахуватись, бо здавалося, що кімнату заливає кров, скрапуючи зі стелі. Сестра заявила, що вона божевільна — тепер уже точно. Перечити не хотілося.

— Це минеться, — запевняв лікар твердо. — Вона пережила шок, і потрібен час, щоб наслідки зникли.

Дівчина дивилась на лікаря уважно, проте він ніколи не звертався до неї — тільки до матінки. Ніби теж боявся, що Гессі зникне.

А потім випав сніг. Сніг завжди означав зміни на краще.

— Дозвольте мені вийти, — попросила Гессі вранці, коли пані Моррінда принесла сніданок і матінка зайшла подивитись, як у неї справи.

— Гестіє Амаліє, пан лікар каже, що тобі потрібно залишатись у ліжку.

— Хіба я мало часу провела в ньому?

— Від різкого підйому та перепаду температур тобі може погіршати. Лікар каже…

— Лікар не знає, що зі мною було. Тож він і не може знати, від чого мені поліпшає чи погіршає. — Гессі здивувалась тому, як різко прозвучав її голос. — Я просто відчуваю, що ні дня більше в ліжку не можу провести. І я чесно з’їм весь суп, тому в мене буде достатньо сил. А Ульві піде зі мною — тож нічого не станеться.

Врешті матінка погодилась.

Надворі біліло від снігу. Гессі примружила очі, і між віями негайно затанцював цілий вихор іскорок. А зверху, напнуте на всіх вітрах, висіло небо. Воно здавалося безмежно блакитним.

— Ти вже виходила? — здивовано поцікавилась Генріка ввечері. — Ульві казала.

— Так. Мені зовсім ліпше, і якщо я сидітиму вдома, то перетворюсь на гриб. Надворі ж так красиво!

— Рання зима — причина купити нові рукавички. То я вже не мушу тобі читати?

— Не мусиш. Хіба якщо в тебе буде настрій на сестринське єднання.

Генріка поблажливо всміхнулась:

— Куди ж ти без мене? Ми ж двоє лише.

— Так. Але, я думаю, Аїден за нами спостерігає.

— Аїден? — перепитала сестра. Таким тоном вона зазвичай цікавилась, як звуть юнака, який впав їй в око.

— Аїден. — Гессі не розуміла, до чого це запитання.

— А, ну так… Так, вибач. То що я мала тобі розповісти?

— Я нічого не питала. Але розкажи, як справи в Морґіна та всіх Оллішів?

Генріка стиснула губи і смикнула кучері, котрі лежали на плечі.

— У Морґіна мало часу.

— Навчання?

— Так. І відновлення книгарні. Вони затялись відбудуватися на старому місці, замість того щоб швидко купити нове приміщення.

— Може, нове купити їм надто дорого.

— Не думаю. Їх тепер фінансують Тавіші.

— Чому? — здивувалась Гессі.

— Що ж… здається, Морґін повинен заручитися з Олейн. — Генріка видихнула це, силкуючись надати своєму голосові якомога більше байдужості.

— Але ж він її терпіти не може! — Гессі здалося, що вона бачила всіх цих людей в іншому житті, але цей факт запам’ятала добре.

— Нічого не знаю. Чутки ходять. І є підстава їм вірити. — Генріка тепер дивилась просто в стіну.

— А що ж Морґін казав тобі?

— Нічого певного. Власне, ми трохи посварились.

— Генрі, все налагодиться. — Гессі не мала інших слів, щоб утішити сестру.

— Та певне. — Губи сестри сіпнулись. Здавалось, вона зараз розплачеться.

— Якщо Морґін не схоче, він не буде кликати за себе Олейн, — додала Гессі. — Не такий він юнак, Генрі. Та й не думаю, що його силуватимуть.

— Він — старший син. — Сестра так натиснула на слові «старший», ніби хотіла роздушити ним когось. — Кого цікавить, що він хоче? Його справа — стати запорукою добробуту сім’ї.

— Тільки не підписуй Морґіну вирок завчасно. Олейн тепер однаково в університеті в Астірі. Ану ж вона там зустріне когось, закохається і втече аж до Фіолле?

Генріка подивилась на сестру так поблажливо, як уміла тільки вона.

— Гестіє, справді, годі вже. Адже Олейн із Морґіном в одному човні. Вона теж старша донька.

Гессі повільно прочинила двері в малу бібліотеку та примостилась у кріслі біля вікна. І хоч сніг замів підвіконня й шибки. За помережаним морозом склом виднівся білий-білий садок.

За хвилину до бібліотеки зазирнув батько і спитав, чи хотіла б вона поїхати на зимовий ярмарок.

— А можна? — Очі Гессі засвітилися від захвату.

— Думаю, що так. Твоя мати ще мучить пана лікаря розпитуваннями, але я майже певен, що він не буде проти. Ти й сама вже ліпше почуваєшся, правда? — Батько сів у крісло навпроти.

— Так, — зізналася Гессі. — Мені здається, я вже вічність удома сиджу. І не думаю, що моє здоров’я поліпшиться, якщо буду тут і справді вічно.

— Так, у цьому домі можна з’їхати з глузду. — Батько криво посміхнувся.

Дівчина провела рукою по підвіконню.

— Напевне, таке думають усі про свій дім. Усі думають, що десь є ліпше місце. Мабуть, це звичайна річ.

— А ти хотіла б переїхати звідси?

— Не знаю. Не тепер. — Гессі стенула плечима й закуталась у теплу шаль. — Усі ж бо дівчата покидають батьківський дім.

Вона була вирішила, що це просто випадкове запитання про щось далеке, проте батько повів далі:

— А якби ти мала