Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

397
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 95
Перейти на сторінку:
односельців з єдиним запитанням:

– Людоньки добрії! Звертаюся до тих, хто старший: хіба ви не пам’ятаєте з довоєнних часів мішігнутого на всю голову жида Мошка? А якщо пам’ятаєте, то скажіть чесно: що й кому той Мошко заподіяв лихого, окрім лишень доброго? Кажіть мені зараз же, люди!

Ніхто не вронив ані звуку, тоді Гарасим завершив:

– Отож кому яке діло до того, адвентисти ми чи не адвентисти, жиди чи не жиди? Ми з Надійкою моєю вам не заважаємо, нікого в селі не займаємо – то будьте вже такі люб’язні, не займайте і ви нас!

Що тут скажеш? На тому товариський суд і завершився: нічого громада з «сектантським гніздом» зробити не змогла. А ввечері того ж самого дня Гарасим нарешті поговорив з Аґлаєю відверто, як-то кажуть – «по душам». Можливо, вперше в житті. При цьому на поверхню вилізло те, чого стара матір від сина зовсім не очікувала:

– Ми, мамо, хочемо до Канади перебратися. Тому вся ця людська нетерпимість, спроби образити мене чи Надійку, товариський суд навіть – все це добре! Це означа, що в Канадійському посольстві ми зможемо заявити про утиски на релігійному ґрунті. Тоді нам гарантовано візу дадуть!

– О-о-ой, синку! О-о-ой, що ж це воно таке коїться, га? – сплеснула руками Аґлая. – Хіба ж не можна було обійтися без того, щоб нашу сім’ю на все село не ганьбити? Ти б як не мене живу, то хоч би пам’ять батька покійного не паплюжив, бо люди ж кажуть: мовляв, дивіться, кого Амос з Аґлаєю своєю виростили: молодший син – психічний дохтур якийсь дивний, а старший – сектант-адвентист!

– Не можна, мамо! Вибачайте, але без цього не можна: якщо громада нас не судитиме й не ганьбитиме – не буде на що в посольстві Канадійському скаржитися. А як треба, то треба, нічого не вдієш! Потерпіть, прошу.

Отак Аґлая й жила відтоді. Не жила, а терпіла щодня від невісточки: «Мамо, сідайте нарешті до столу!.. Мамо, облиште – я сама!.. Мамо, не переймайтеся!.. Мамо, не се!.. Мамо, не те!..»

Ех-хе-хех-х-х, щоб тобі… сектантко чортова!.. В Канаду їй, бачте, закортіло! Та не самій, а з Гарасем удвох. Порядною прикидається…

Нащо їм ота Канада? Тут селянам паспорти повиписували[166], у колгоспі суцільна механізація – не життя, а медова малина! А вони в Канаду рвуться.

Тьху!..

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 8 березня 1976 року

Хоча канарка «Циря» померла вже давненько, а найкраща подруга «Ріря» зникла з обрію лише півроку тому, Клара Мусіївна переживала, мабуть, найщасливіший період свого життя. Ще б пак, таки не обдурили її покійні батьки Мусій Григорович та Фредеріка Захарівна: нарешті, вона зустріла довгоочікуване своє щастя – шляхетного малоросійського князя Альберта Рудольфовича Алфьорова, спадкового дворянина Чернігівської губернії!

Найбільша інтрига їхнього знайомства полягала в тому, що сталося це зовсім не в неформальному товаристві київської шляхти, де з року в рік штовхалися боками давно і безнадійно перезрілі дівиці. Ніде правди діти: посиденьки на Андріївському узвозі багато років поспіль вводили в оману обох подружок. Клара Мусіївна прозрівала довго й болісно, а в міру прозрівання дедалі частіше запитувала Лілію Францівну, чи не варто подругам якось змінити коло спілкування? На жаль, дівиця Демаре чіплялася за старі ілюзії з впертістю, гідною кращого застосування…

Останні сумніви зникли, коли в неформальному товаристві поширилася сенсаційна чутка: а чи відомо «дворянському зібранню», що такі знакові радянські кіноактори, як Петро Вельямінов, Марія Капніст та Олег Янковський є носіями шляхетної крові?! Тоді у всіх немовби чорні фіранки з очей поспадали: ну так, природно – де ж іще можна гарантовано відшукати шляхетного нареченого, як не в кіношному середовищі? Й куди раніше їхні очі дивилися! Попервах до шляхти намагалися притулити ще й Георгія Жжонова, який блискуче зіграв у парі двосерійних картин[167] західного шпигуна, закинутого в Радянський Союз під розвідницьким псевдонімом Надія. Однак, на щастя, доволі швидко розібралися, що «граф Тульєв» – це всього лише привабливий кінообраз. Але ж Вельямінов, Капніст та Янковський – це не омана, вони справжні!

– Ах, Кларочко, до чого ж це романтично, – зітхала Лілія Францівна, томно закочуючи очі до стелі. – Уяви собі: актор і дворянин в одному флаконі! Вся країна дивиться на цього талановитого красунчика, але його серце належить тобі й тільки тобі!

– Ріречко, аре ж Руї де Фюнес також кіноактор і дворянин, – резонно заперечувала дівиця Габель. – На нього не тірьки вся Франція дивиться, а й весь світ, можна сказати. Аре ж хіба він красунчик? Маренький, рисий і неймовірно смішний. Аре ж дворянин!

– Так-так, наш французький дворянин! Наша гордість! – екзальтовано вигукувала дівиця Демаре. – Нехай кажуть, що він смішний… А для мене він був би просто дотепним… і чарівним пустуном! Ах, наш пустунчик!

Клара Мусіївна не поділяла її настроїв, і поступово між давніми подругами почалося охолодження. Обидві страждали від цього, обидві мріяли про відновлення міцної жіночої дружби, однак нічого путящого у них не виходило. Чому? Важко сказати. Мабуть, так розпорядилася сама доля, вищі сили, в існування яких у нинішній час ніхто не вірив.

Як раптом ці самі вищі сили проявили свою волю просто із запаморочливою яскравістю! У когось із співробітників палітурного цеху настав день народження. Як водилося, в обідню перерву винуватець торжества накрив розкішний стіл. Іменинника привітали, випили по першій чарці, по другій… І тут – настирливий стукіт у двері! Потім ще і ще.

Коли терпець урвався, того, хто сидів найближче до дверей, попросили подивитися, що за нахаба не дає людям нормально пообідати. Найближче до дверей сиділа Клара Мусіївна – отож саме вона і з’ясувала наступне. Виявляється, несподіваного візитера звали Альбертом Рудольфовичем, на поліграфкомбінат він завітав, оскільки працює у відділі збуту лакофарбового заводу. Але принагідно його попросили з’ясувати, чому затримується випуск альбому вибраних робіт Ігоря Олександровича Алфьорова – колишнього багатолітнього головного архітектора Харкова, а тепер першого заступника голови Держбуду УРСР. Отож, хто міг би проконсультувати щодо альбому? Адже зривати строки виходу видання – це нікуди не годиться!

Оскільки візитер прибув на поліграфічний комбінат невчасно, його потягнули за стіл. Спочатку налили «штрафну», потім змусили промовляти третій тост – традиційно, за жінок. Саме під час тостування Альберт Рудольфович і пробовкнувся, що пов’язаний з товаришем Алфьоровим родинними узами, хоча й віддаленими. Тому-то відомий архітектор і попросив його з’ясувати ситуацію з підготовкою до друку свого альбому…

Точніше, подробиці про себе Альберт Рудольфович розповів вже персонально Кларі Мусіївні по завершенні застілля. Тоді-то і з’ясувалося, що він теж Алфьоров і що Алфьорови – це, виявляється, шляхетський рід, який походить від гетьмана Оліфера

1 ... 84 85 86 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"