Читати книгу - "Сфера"

від Гелени: «І що ти про це думаєш?» Мей сказала, що поки що не має часу на читання, а тоді прийшло повідомлення ще й від Едварда, Гелениного батька: «Було б дуже добре, якби ти дала рекомендацію Гелені на роботу у «Сфері». Нітрохи на тебе не тиснемо, а лише розраховуємо!» Мей знову їм сказала, що зробить усе можливе. Прийшло сповіщення на другий екран про кампанію «Сфери» з подолання вітряної віспи у Західній Африці. Поставила свій підпис, надіслала смайлик, пообіцяла п’ятдесят доларів внеску, «цвіркнула». Відразу побачила, що Гелена й Едвард «перецвіркнули» повідомлення. «Робимо, що можемо! — написав Едвард. — Quid pro quo? [33]» Об 01:11 її накрила темрява. У роті зробилося гірко. Заплющила очі і побачила провалля, тепер сповнене світла. Знову розплющила очі. Ковтнула води, але паніка тільки збільшилася. Перевірила кількість глядачів: лише двадцять три тисячі десять; не хотіла показувати їм своїх очей, боялася, щоб не помітили в них тривожного страху. Знову заплющилась — це видавалося їй цілком природним після стількох годин, проведених перед екраном. «Хай трохи очі відпочинуть», — надрукувала вона і надіслала. Та коли ще раз заплющила очі, то знову побачила провалля, тепер іще чіткіше, ще пронизливіше. А що це за звук вона чує? Якийсь вереск, приглушений бездонними водами, пронизливий вереск мільйона затонулих голосів. Розплющила очі. Зателефонувала батькам. Немає відповіді. Написала їм — нічого. Зателефонувала Енні. Нема відповіді. Написала їй — нічого. Пошукала у «СфероПошуку» — її немає в кампусі. Зайшла на її профільну сторінку, перегорнула кілька сотень фотографій, більшість з поїздки Європою та Китаєм, відчула пекучий біль в очах, знову зажмурилася. Знову побачила прірву, звідки виривалося світло, почула підводні зойки. Розплющила очі. Чергове повідомлення від Едварда. «Мей? Де ти там? Справді, було б дуже добре, якби ти нам допомогла. Обов’язково відпиши». Чи міг Мерсер насправді отак узяти і зникнути? Сповнилася рішучості знайти. Шукала його особисто, шукала повідомлення, які він міг комусь надсилати. Нічого. Зателефонувала, але номер відключений. Який підступний хід — змінити номер і не залишити нового. І що вона в ньому колись знайшла? Оту огидну тлусту спину, оті страхітливі латки волосся на плечах. Господи, де він? Щось мусило статися дуже недобре, коли не можеш знайти того, кого так хочеш знайти. Було 01:32. «Мей? Знову турбує Едвард. Чи обіцяєш Гелені, що зайдеш на її сайт? Бо вона трохи засмучена. Вистачить кількох підбадьорливих слів. Знаю, що ти хороша людина і навмисно не забиватимеш їй голови дурницями. Бо ж пообіцяла допомогти, а тепер не звертаєш не неї увагу. Бувай здорова! Едвард». Мей зайшла на Геленин сайт, прочитала один есей, привітала її, сказала, що есей чудовий, і «цвіркнула», розповідаючи всім, що Гелена із Мельбурна/Нью-Мексико — це голос, на який треба зважати, і її роботу слід підтримувати всіма можливими способами. Але прірва всередині Мей не стулялася, а треба, щоб нарешті стулилась. Не знаючи, що б його такого зробити, ввімкнула опитування і кивнула головою.

— Чи регулярно ти користуєшся відновником для волосся?

— Так, — сказала вона.

— Дякую. Як ти ставишся до органічних засобів із догляду за волоссям?

— З усмішкою.

— Дякую. Як ставишся до неорганічних засобів із догляду за волоссям?

— Скривившись, — сказала Мей. Такий ритм їй подобався.

— Дякую. Якщо у звичній для тебе крамниці чи онлайн не буде твого улюбленого засобу, чи згодна замінити його на схожий?

— Ні.

— Дякую.

Розмірені відповіді на запитання Мей заспокоїли. Вона поглянула на браслет і побачила сотні нових смайликів. Це якось знімає відчуття втоми, твердили коментарі, коли бачиш, як уже майже знаменитість «Сфери» робить внесок у загальну базу даних. Писали їй також клієнти, яким вона допомагала, працюючи у ВК. Клієнти з Колумбуса, Йоганнесбурґа і Брісбена — всі її вітали і підбадьорювали. Власник маркетингової фірми з Онтаріо подякував їй через «цвірк» за хороший приклад, за доброзичливість, і Мей навіть запитала, як його життя.

Відповіла на ще три запити і від усіх трьох клієнтів домоглася заповнення розширеного запитальника. Рейтинг ланки становив «95»; сподівалася самостійно його підняти. Почувалася добре, почувалася затребуваною.

— Мей.

Від її імені, промовленого її ж синтезованим голосом, Мей аж пересмикнуло. Здавалося, місяцями не чула цього голосу, та він не втратив своєї сили. Знала, що має кивати головою, але хотіла знову його почути, тому чекала.

— Мей.

Ніби вернулася додому.

Розумом Мей усвідомлювала — єдина причина, чому вона опинилась у Френсісовій кімнаті, це те, що всі її покинули. Після півтори години у ВК вона заглянула до «СфероПушуку», щоб дізнатися, де Френсіс, і виявила його в одному з гуртожитків. Потім побачила, що він не спить і онлайн. За кілька хвилин він уже запрошував її до себе, дуже вдячний і втішений, як він казав, що дала про себе чути. «Вибач мені, — написав він, — і скажу це ще раз, коли прийдеш». Вимкнула камеру і пішла до нього.

Відчинилися двері.

— Прошу в тебе пробачення, — сказав він.

— Перестань, — відмахнулась вона. Ввійшла і зачинила двері.

— Щось питимеш? — запитав він. — Може, води? А ще якась нова горілка — я прийшов, а вона тут. Можемо скуштувати.

— Ні, дякую, — сказала вона і сіла на комод біля стіни, де Френсіс розклав своє портативне приладдя.

— Ой, не сідай туди, — попросив він.

Мей підвелася.

— Та не сідаю я на твої ґаджети.

— Не в тому річ, — сказав він. — Комод. Кажуть, може розсипатися, — усміхнувся Френсіс. — Справді не хочеш нічого випити?

— Справді. Страшенно змучилася. Не хотіла залишатися сама.

— Послухай, — сказав він. — Знаю, що треба було в тебе запитати дозволу. Добре розумію. Але думаю, ти зрозумієш, чому я таке зробив. Аж не вірилося, що був із тобою. І щось в мені сказало: це єдиний раз. Хотів, щоб лишилося на згадку.

Мей усвідомлювала, яку має над ним владу, і та влада її відчутно збуджувала. Сіла на ліжко.

— Ну, знайшов їх?

— Ти про що?

— Минулого разу ти казав, що збираєшся відсканувати фотки. З твого альбому.

— Так-так. Відтоді я ще й не говорив із тобою. Так, я їх відсканував. Усе дуже просто.

— Уже знаєш, що то за люди?

— Більшість мають облікові записи у «Сфері» — тому я прогнав через розпізнавання облич. Забрало якихось сім хвилин. Було кілька таких, які мусив шукати у базі даних ФБР. Ми наразі не маємо повного доступу, але можемо переглядати знімки з відділу транспортних засобів. Тобто більшість дорослого населення країни.

— Контактував із ними?

— Поки що ні.

— Але вже знаєш, звідки вони?

— Аякже. Головне, дізнався імена. Адреси вже нескладно буде довідатися. Дехто по кілька разів переїжджав, але я можу приблизно прикинути по роках, коли я з ними жив. Зробив щось на зразок графіка, коли я міг бути в кожній із сімей. Більшість із Кентуккі. Кілька