Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– Так, я знаю, що зможу, бо ми любимо одне одного, і це допомагає легко стерпіти все інше. У мене теж є мій обов’язок і моя робота. Я не могла б веселитися, якби знехтувала ними навіть заради тебе, тож немає ні поспіху, ні нетерпіння. Ти виконуватимеш те, що належить тобі, на Заході, а я можу робити свою частку роботи тут, і будемо щасливими, сподіваючись на краще й залишаючи майбутнє на волю Бога.

– О! Ти даєш мені таку надію і сміливість, а я не можу нічого дати тобі навзаєм, крім переповненого коханням серця і цих порожніх рук! – вигукнув зовсім переможений професор.

Джо так ніколи й не навчилася поводитися пристойно, і, коли він сказав це, стоячи поруч із нею на сходах ганку, просто вклала обидві руки в його долоні, ніжно шепнувши: «Тепер не порожні» – і, схилившись, поцілувала свого Фридриха. Це було жахливо, але вона зробила б це, навіть якби мокрі горобці, що зграйкою сиділи на огорожі, були людськими істотами, бо зайшла справді дуже далеко й не думала ні про що, крім власного щастя.

І хоч ця хвилина прийшла до них у дуже прозаїчній обстановці, однак стала головною в житті цієї пари – та хвилина, яка повертала їх із тіні, дощу й самотності до очікуваного домашнього світла, тепла і спокою. Тож з радісним: «Ласкаво просимо додому!» Джо ввела свого коханого в будинок і зачинила двері.

Розділ двадцять четвертий

Жнива: час збирати врожай

Цілий рік Джо та її професор працювали й чекали, сподівалися, зрідка зустрічалися й писали такі розлогі листи, що на обох, як стверджував Лорі, повністю лягала відповідальність за останнє подорожчання паперу. Другий рік почався невесело, бо їхні перспективи не ставали радісніше, а тітонька Марч несподівано померла. Але коли вщухла перша скорбота, бо вони любили стару даму, незважаючи на її гострий язик, виявилося, що є й причина для радості. Тітка заповіла Джо свій маєток Пламфільд і це відкривало перед нею і професором найрізноманітніші приємні перспективи.

– Прекрасний старий маєток. Він принесе тобі неабияку суму, бо ти, зрозуміло, збираєшся його продати, – сказав Лорі, коли всі вони обговорювали це питання кілька тижнів тому.

– Ні, не збираюся, – рішуче відповіла Джо, пестячи вгодованого пуделя, якого взяла під свою опіку на знак поваги до пам’яті його господині.

– Але ти ж не маєш наміру там жити?

– Чому? Якраз так я і планую вчинити.

– Дорога моя дівчинко, це величезний будинок, і тобі знадобиться купа грошей, щоб утримувати його. Тільки для роботи в парку й саду потрібно кілька працівників, а сільське господарство, як я розумію, – це не те, на чому розуміється Баер.

– Він спробує ним зайнятися, якщо я запропоную.

– І ти збираєшся будувати достаток на сільськогосподарських продуктах Пламфільда? Це міг би бути рай, але ви скоро зрозумієте, що на вас чекає надважка робота.

– Урожай, який ми збиратимемо, дасть нам великий дохід, – і Джо радісно засміялася.

– Що ж це за прекрасний урожай, панно?

– Хлопчики. Я хочу відкрити школу для маленьких хлопчиків – хорошу, веселу, з домашньою обстановкою, де піклуватимуся про них, а Фридрих їх навчатиме.

– Таке могла придумати тільки Джо! Як це на неї схоже, правда ж? – вигукнув Лорі, звертаючись до решти членів сім’ї, які були не менш приголомшені повідомленням, ніж він.

– Мені подобається цей план, – рішуче сказала пані Марч.

– Мені теж, – додав її чоловік, якого зацікавила думка про можливість застосування сократівського методу для навчання сучасної молоді.

– Це буде величезна робота для Джо, – сказала Мег, гладячи по голові свого єдиного сина, котрий, проте, займав увесь час своєї матері.

– Джо впорається, в неї все буде добре, і це чудова ідея. Розкажи нам про все! – вигукнув пан Лоуренс, що давно горів бажанням допомогти закоханим, але знав, що вони відмовляться від його допомоги.

– Я знала, що ви підтримаєте мене, пане. І Емі теж – бачу по її очах, хоч вона розсудливо хоче спочатку обміркувати все, а потім говорити. Так ось, дорогі мої, – продовжила Джо, – зрозумійте, що це не одна з моїх нових ідей, а давно виношуваний план. Ще до того, як з’явився Фридрих, я часто думала, про те, що коли я розбагатію і ніхто вже не матиме потреби в моїй присутності тут, то орендую великий будинок, поселюся в ньому з кількома бідними, покинутими маленькими хлопчиками, в яких немає матері, й піклуватимуся про них, щоб зробити їхнє життя змістовним, поки ще не пізно. Я бачила багато таких юних душ, які йдуть до своєї загибелі лише через те, що ніхто не допоміг їм у потрібну хвилину. Мені так хочеться що-небудь зробити для них, я знаю їхні потреби і співчуваю їм у їхніх бідах, і я так хотіла б бути їм матір’ю!

Пані Марч простягнула Джо руку, і та взяла її, усміхаючись зі сльозами на очах. Потім дівчина продовжила з завзяттям, якого присутні давно в неї не бачили.

– Якось я розповіла про мій план Фридриху, і він відповів, що саме це було б йому до душі, і погодився спробувати, коли ми розбагатіємо. Благослови його Господь, він робить це все життя – допомагає бідним хлопчикам. Я маю на увазі не прагнення розбагатіти, а лише сердечну допомогу. Багатим він ніколи не стане. Гроші не затримуються в його кишені так довго, щоб можна було почати на щось збирати. Але тепер, завдяки моїй добрій старій тітці, яка любила мене набагато більше, ніж я на те заслуговувала, ми зможемо прекрасно влаштуватися у Пламфільді, щоб втілити в життя мою мрію. Це найкраще місце для хлопчиків: будинок великий – місця вистачить і на сотню чоловік, меблі прості та міцні. А ще там просто чудові околиці. Хлопчики могли б допомагати доглядати за парком і садом: дуже корисна для здоров’я робота, чи не так, панове? Фридрих виховуватиме і навчатиме їх, а тато допоможе йому в цьому. Я годуватиму, бавитиму й лаятиму їх, а мама буде моєю заступницею. Мені завжди хотілося, щоб навколо мене було багато хлопчиків, і мені завжди їх не вистачало, а ось тепер я зможу мати цілий будинок бешкетників і насолоджуватися їхнім товариством скільки душі завгодно. Лише подумайте, яка насолода – Пламфільд мій, та ще й купа хлопчиків, щоб веселитися там зі мною!

Джо змахнула руками й захоплено охнула, а вся родина вибухнула сміхом. Пан Лоуренс реготав так сильно, що вони злякалися, як би його не вхопив удар.

– Не бачу