Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

коли відвезеш дочку мою у свою землю, я без неї пробуватиму в печалі великій, не маю-бо іншої дитини, якою могла б утішитися у вдівстві своїм, тільки цю єдину. Не дам, отож, її тобі, бо не можу жити, не бачачи лиця її". Він же, ярості наповнившись, почав вельми їй погрожувати: "Коли мені, — каже, — не даси дочки своєї, то не вийду звідсіля, доки не наведу на тебе багато зла, і в останню біду вкину тебе, воїном-бо є і легко зможу, коли захочу, капості тобі вчинити". Вона ж, хоча й сама була і нікого не мала, щоб допомагав їй, одначе дерзновенно мовила йому супроти. По тому знову ласками молив її воїн і знову ярився; то проханнями, то погрозами переконував ту вдовицю, щоб дала йому за жінку дочку свою, і так докучав їй проздовж того часу, коли жив там. Давав їй і дари деякі, не вбогий-бо був, прикраси золоті й багатоцінні одежі купував їй та дочці її, аби дістати бажане. Вона ж, дарів не приймаючи, і його відкидала, дівчину ж із більшою засторогою ховала, щоб не бачив її беззаконник.

Якось каже йому: "Чула я, що маєш жінку та дітей у землі своїй". Він-бо, бажанням до дівчини переможений і не маючи Божого страху, почав клястися й присягати, мовлячи, що ніколи не мав жінки. "Але твою дочку хочу мати й учинити її панею всього маєтку мойого, який маю на батьківщині своїй". Удовиця ж Софія повірила лестивому тому воїнові — тисячами ж бо клятви подавав і Бога за свідка закликав, що жінки він не має. І схилилася до його бажання вдовиця, і зволила віддати йому Євфимію, дочку свою. Звела ж руки до Бога й рече: "Ти, Владико, є Батьком сиротам та Суддею вдовицям, доглянь милостиво на створіння своє і не покинь дівчини цієї, яка супряжилася із незнаним чоловіком, не зневаж сирітства мого, не яви й безпомічною мене. Сподіваючись на Твій добрий промисел, віддаю убогу мою дочку мандрівній людині і приймаю Тебе за свідка та поручника його клятви та обіцянок".

Була віддана дівчина тому готянинові, й учинили шлюба та й жили в мирі. Зачала ж юнка плода, і ще перед тим, як мала родити, відступили вороги марно від міста, не можучи його полонити, бо грецькі вої, котрі були в місті, міцно захищали міські стіни і бран великий із ворогами чинили, а найбільше захищали місто молитвами святих мучеників Гурія, Самона та Авіва. Коли ж відійшли вороги назад, потреба настала і грецьким воям повернутись у свою землю. Мати ж бо ридала невтішно на розлуку із дочкою своєю, пробувала відняти її від готянина, не даючи вести її в чужу землю, але не могла розірвати подружньої спілки, зв'язаної законом природи. Хотів уже лукавий той зять із дружиною відійти в дорогу, тож узяла Софія його й дочку свою та повела до церкви святих страстотерпців Гурія, Самона та Авіва, поставила їх перед ковчегом святих страстотерпців й мовила до зятя: "Я тобі дочки своєї не ввіряю, коли не даси мені за поручників цих святих, котрі постраждали за Христа. Візьмися, отож, за їхнього святого ковчега й поклянися мені, що не учиниш дочці моїй ніякого зла, але триматимеш у належній їй любові та честі". Готянин же, вважаючи це за малу річ, узявся відтак безбоязно за чесного ковчега святих мучеників та й прорік: "Від рук ваших, о святії, приймаю дівчину цю, а вас чиню її матері за поручників та свідків, що ніколи не вчиню зла цій моїй дружині й не ображу її ніколи, але берегтиму її в любові своїй і пошановувати її маю до кінця". Так готянин сказав, ще й Богом поклявся, беззаконний, не гадаючи й не боячись, що Бог помсти віддасть йому за ділами його та за лукавством його і погубить його. Мати ж, почувши клятву зятя свого, закричала до святих мучеників, мовлячи: "Вам після Бога, о святії мученики, дочку мою доручаю і через вас віддаю цьому мандрівному чоловікові!" Так помолившися, віддали одне одному люб'язне цілування й розійшлися: Софія-вдова повернулась у дім свій, а готянин із Євфимією пішов у дорогу, а раба, якого тоді мав, відпустив од себе, щоб не була пізнана таємниця ота в його домі.

Пройшли вони всю велику відстань дороги, досягли батьківщини готянинової і вже були поблизу дому, коли ж піднявся готянин на юнку, як ворог, із великою лютістю, забув і любов щодо неї, і на клятви не вважав: стяг із неї дорогі одежі й золоті намиста та й одяг її у лихі рубища, як полонянку й рабу. Й, оголивши меча, загрозив їй, кажучи: "Коли хочеш живою бути, то, ввійшовши до мого дому, не повідай нікому нічого про те, що між нами було, а кажи, що полонянка ти. Я ж бо маю в домі моїм дружину й дітей, ти ж рабою будеш жінці моїй і повинуйся їй у всьому як господині своїй. Коли ж звістиш їй чи іншому кому з родичів моїх скажеш, що за дружину тебе взяв, то побачиш відтак меча цього на шиї своїй і гірко помреш". Побачила юнка себе звабленою й оганьбленою від лихого того варвара і, почувши погрозу його, жахнулася, тож, пожалувавши щодо себе вельми, сказала до нього: "Чи ж така любов твоя, чи ж таке сповнення обіцянок твоїх, чи ж такі клятви твої, чи ж такий був намір твій, щоб мене, дружину твою, полонянкою, а вільну рабою учинив? Я ж задля тебе покинула матір свою, і родичів, і батьківщину, і пристала до тебе нелицемірною любов'ю, повіривши словам твоїм, які ти утвердив клятвами. Ти ж воздаєш мені ненавистю за кохання моє, а замість чоловіка й друга учинився ти мені ратником, ворогом та мучителем, який завів мене в чужу сторону, щоб погубити". Це сказавши, звела очі свої до неба і, руки звівши, із глибини сердечної зітхала, і гірко ридала, й плакала, до Бога волаючи: "Боже батьків моїх, поглянь на біду мою, почуй зітхання моє сприйми голоса молитви моєї, глянь, що чинить мен клятвопереступник цей, і збав мене від цих лих молитвами святих твоїх угодників, котрі за Тебе постраждали. О святії мученики Гурію, Самоне та Авіве, вас тепер закликаю, допоможіть мені, яка впала в несподівану біду; я ж бо на вас сподівалася, як пішла із готянином цим. Будьте ви йому відомстителями за мене, а мене від такої біди збавте!" Так