Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

вона гірко ридала і в таїні серця свого до Бога молилася, коли ввійшла в дім готяниновий. Жінка ж готянина, побачивши юнку і красу лиця її роздивившись, ізсум'ятилася ревністю, гадаючи, що чоловік її був із тією дівчиною, і запитала чоловіка, кажучи: "Хто така дівиця оця і звідкіля ти привів її?" Він же відповів: "Полонянка це, від Едесу привів її, нехай рабою тобі буде". Жінка ж мовить: "Краса лиця її являє, що не раба вона, а вільна". Чоловік же каже: "Хоча і вільна була в землі своїй, як лице її являє, одначе тепер рабинею твоєю є". Дівчина ж Євфимія через страх не сміла нічого сказати, мовчала й повинувалася жінці готянина, служила їй, як раба панії своїй, не знала-бо, як чинити, щоб збавитися від лиха, що її обступило. І жила, виконуючи рабську службу, святих же мучеників завжди в умі маючи і зі сльозами до них кажучи: "Подбайте допомогти мені, рабі своїй, о святії, подбайте помилувати мене і не зневажте наруги та зваби, які мені учинилися". Пані ж її, маючи ревність у серці своєму, була жорстока й люта до дівчини, велячи їй виконувати кожну найважчу роботу і всіляко її мучила, а найгірше, що ніколи не хотіла з нею говорити, та й дівчина мови тієї не знала і не могла панії своїй нічого про себе звістити, боялась і готянина, щоб не убив її, коли б щось про себе панії повідала.

З часом побачила готянинова жінка, що дівчина Євфимія вагітна, і більшою ревністю розпалилася на неї й лютішою ярістю повстала, повеліваючи їй робити найважчі роботи, бажаючи в такий спосіб заморити її. Коли ж настав час, народила хлопчика, що був лицем вельми схожий на готянина, котрий був рідним батьком тому дитяткові. Готянинова жінка, бачачи дитя, в усьому подібне до її чоловіка, наповнилася невимовного гніву й гадала, як би те дитя убити. До чоловіка ж каже: "Даремно заперечуєш, що не пізнав ти дівчини цієї, бо народжене від неї дитя є викриттям і звісним явленням діла твого, адже в усьому до тебе подібне". Він же знову заперечував, мовлячи: "Це неправда, ніколи не брав її, ти ж владу маєш над нею і, що хочеш, їй учини, бо це полоняниця й раба твоя". Тоді всезлобна жінка ота поклала в умі своєму отрутою заморити дитя. В малому часі приготувала смертну труту й відіслала матір од дитини на якесь діло, а дитяткові, коли сама була, жінка та влила в уста смертну труту — і тоді померла дитина. Повернулася ж мати від діла, побачила дитя, що лежить мертве, і виповнилася невимовної жалості, терзаючись серцем від гіркої печалі за сином. Не знала-бо, яка є причина раптової смерті, бо нікого тоді в хоромині не було, коли пані її влила труту в уста дитині. Коли ж опрятувала її, уздріла труту, що текла із вуст маляті, згадала ж, що пані її якось нахвалялася на неї і на сина її, що погубить їх смертю. То зрозуміла, що вона таки винувата у смерті дитини, одначе мовчала, не сміючи нічого казати. Взяла ж бо трохи вовни, витерла труту, що текла із вуст дитини, і зберегла ту вовну в себе, не повідаючи таємниці тієї нікому, — і було поховане дитятко те.

За кілька днів скликав готянин на вечерю друзів своїх, і дівиця трапезі прислужувала. Коли ж надійшов час подати чашу пані, то юнка, бажаючи пізнати істину, чи її дитятко заморене отрутою від панії її, взяла вовну ту, якою обтерла вуста дитині, і вмочила таємно її в пиття, а, вийнявши, вичавила в чашу й подала те пиття своїй панії. Та ж, не відаючи нічого, випила ту чашу, і так повернулася болість її на голову їй. У ту ніч та готянинова жінка померла нагло — впала до рову, що його сама викопала. Вставши рано, готянин побачив жінку свою мертвою і жахнувся від несподіваної смерті її.

Наповнився весь дім плачу, і зійшлися всі родичі, і друзі, й сусіди — плакали за нею. Відтак зробили їй гарну труну і славно в ній поклали мертву.

Минуло сім днів після поховання її, і родичам померлої прийшла на гадку приведена з Едесу дівчина, тож сказали: "Ніхто інший не винуватий є у наглій смерті померлої родички нашої, тільки та полонянка, та ж бо завше ворогувала на неї". Повстали відтак всі на Євфимію і хотіли віддати її ігемону, щоб муками спитував її, як умертвила панію свою. Не було тоді ігемона вдома, тож іншу раду вчинили беззаконні: нарадили живу Євфимію поховати вкупі із мертвою. Відкрили-бо труну мертвої, всадили дівчину до смердячого трупа, який уже червами кипів і гнив, щоб там важкою померла смертю, і привалили великого каменя над гробом, ще й сторожу приставили. Хто ж вимовити може, яка була тоді дівчині тій скорбота, і печаль, і боязнь, і трепіт, страх та жах, і ридання, і плач! Нехай помислить хтось, який страх і біда живому в гробі із смердючим трупом бути зачиненим: від мерця — страх, від трупа — сморід, тьма ж і тіснота гробна, і черва довкола — жива смерть та мука невимовна! В тому останньому ущемленні бувши, Євфимія заволала у горісті серця свого до Бога із гробу старатливо, як колись Иона-пророк із черева китового, і молилася, говорячи: "Господи, Боже сил, що сидиш на херувимах і бачиш безодні, Ти бачиш гіркоту серця мого і тісноту в темнім та сморіднім цім гробі. Ти знаєш, що заради імені Твого віддана була беззаконному готянину, той-бо пойняв мене, клянучись іменем Твоїм. Помилуй мене заради імені святого Твого, Ти ж бо мертвиш і живиш, низводиш у пекло і виводиш; збав, отож, мене від цієї гіркої смерті і виведи, як із пекла, із гробу цього — сильний-бо Ти і мертвих піднімати, тим більше мене, живу, яка є близько смерті уже, можеш вивести із смертельних воріт. Помилуй мене, о Владико, заради святих мучеників Гурія, Самона та Авіва, їхньої великої за Тебе крові, і смерть яких, як жертву чисту, прийняв Ти. О святі мученики, вас поставив поручниками матері моїй ворог мій, ви ж бо тепер мене, яка люто гине, помилуйте!"

Так вона в горісті душі молилася, і тут явилося троє світлоносних мужів, котрі, наче три сонця, сіяли, — святі мученики Гурій, Самон та Авів, і тоді сморід, що був у гробі, зник, і Євфимія відчула велику добропахучість, яка не