Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

Була ж ніч, коли Євфимію перенесено було, і звичайне в церкві здійснювалося ранішнє співання. Збудилася ж зі сну і знову уздріла святих мучеників, які казали їй: "Радуйся, дочко!" І пізнай, де ти є нині. Ось виконали те, що обіцяли! Іди ж бо із миром до матері своєї!" — те сказавши, невидимі стали. Дівчина, звівшись, роздивилася, де вона є: пізнала-бо, що вже не в гробі, і уздріла церковні стіни, й ікони, і свічки, і чесного ковчега чесних мучеників. А ще й співи клириків почула й пізнала вона, що є в Едесі, в церкві поручників своїх, святих страстнотерпців Христових Гурія, Самона та Авіва. Наповнилася ж невимовної радості й веселощів і, обійнявши любо мученичого ковчега, воздала зі слізьми подяку Богові і святим його за таку учинену їй милість, а в подяці своїй таке сказала: "А Бог наш на небі і на землі усе, що хотів, сотворив". Благословен Ти, Господи, спасаєш-бо тих, що уповають на Тебе. "Буває ввечері плач, а радість на ранок". Коли це й багато іншого із радісними слізьми казала, почув пресвітер слова її і плач та й приступив до неї, запитуючи: "Хто ти є і через віщо плачеш?" Вона ж, розтуливши вуста свої, почала розповідати йому все докладно, як віддана була матір'ю готянинові при гробі святих, і що постраждала від клятвопереступника того, і як учора зачинена була у гробі, і як, коли молилася, з'явилися до неї святі мученики і за одну годину перенесли її із Готської країни в цю їхню церкву. Пресвітер, її вислухавши, жахнувся, дивуючись великій Божій силі, одначе ще не хотів цілком йняти віри мовленому й запитав її: "Хто є мати твоя?" — а довідавшись, що Софія-вдова є її матір'ю, післав відтак по матір, закликаючи її, щоб прийшла до церкви. Мати ж, нічого не відаючи, прийшла швидко і, уздрівши дочку свою, яка стояла при чесному ковчезі святих мучеників, в лихе рубище одягнену, жахнулася від несподіваного видовища і, побігши, обійняла її, кинувшись на шию, і плакала. Плакала ж і Євфимія, і не могли обоє й слова мовити від плачу. Тоді, нешвидко втоливши слізне ридання, запитала мати: "Як тут опинилася, дочко моя солодка, і чому одягнена в таке лихе рубище?" Вона ж, почавши, оповіла їй усе докладно: що постраждала в чужій землі від лукавого чоловіка, і що вчора була зачинена в гробі, і преславно врятована та й перенесена явленими їй святими мучениками Гурієм, Самоном та Авівом. Мати, те слухаючи, розтавала серцем од жалості, і всі, що там трапилися, слухали повідане слово, і дивувалися вельми, й прославляли всемогутню Божу силу та милість. Упала ж мати перед ковчегом святих мучеників, великим голосом посилаючи подяку Богові та святим Його, і пробула цілий день той у церкві, молячись і дякуючи Богові і ковчега святих мучеників любо й щиро обіймаючи та цілуючи.

Назавтра пройшла чутка про те чудо по цілому місту, і зібрались у дім удовиці родичі та сусіди і з жахом дивувалися оповідям юнки Євфимії, і від усіх хвалене було ім'я Господнє, і поміч святих мучеників величалася і прославлялася. Жила Софія решту днів своїх із дочкою боговгідно, розповідаючи всім про милостиво явлену їм силу Божу, як це трапилося.

Казала-бо Євфимія: "Правиця Господня учинила силу" , правиця Господня від готів в Едес перенесла мене, "не помру, але житиму і буду звіщати про чини Господні" .

Учинив же Господь відомсту клятвопереступному тому готянинові у такий спосіб.

Через декілька літ нечестивий той народ, котрий і раніше греків воював, з'єднавшись із персами, знову піднявся на Грецьку землю і намагався взяти Едеське місто. Через те знову від царів грецьких послано було до Едесу грецьке воїнство, щоб захистити місто. Прийшов із тим воїнством і вищезгаданий готянин, котрий лукавством та лестощами взяв у Софії дочку Євфимію. Нічого не відаючи про здійснене чудо, а гадаючи, що Євфимія померла, зачинена у гробі із мертвою жінкою його, прийшов не соромлячись у дім Софії як до своєї тещі. Вона ж, його прихід побачивши, сховала Євфимію до внутрішнього покою. Прийняла ж його в дім як зятя свого, ніби радіючи на прихід його. Також зібрала родичів своїх та сусідів і почала перед ними запитувати готянина, кажучи: "Як з Богом звідсіля мандрував, і як малась у дорозі дочка моя, вагітна бувши, і як народила? Я багато тужила за нею, адже була вагітна, тож боялася, щоб не трапилось їй у дорозі чогось лихого". Він же відповів: "Бог своїми молитвами посприяв нам у дорозі пройти її безпечально, і здорова є дочка твоя, народила хлопчика і багато цілунків передала мною. І коли б не трапилася нагальна ця потреба, на яку нам вельми швидко іти було повелено, то й дочка б твоя прийшла зі мною і з дитиною до тебе, щоб утішилася ти. Одначе зручнішого часу прийде". Софія ж, слова ті чуючи, розпалилася праведним гнівом на брехливі слова лихої тієї людини і заволала вельми міцно, розриваючи ризи свої й кажучи: "Лестивче, лукавче та вбійнику, де подів ти дочку мою?" І, це сказавши, вивела із внутрішнього покою Євфимію, поставила її перед убивцею та й сказала: "Чи знаєш цю юнку? Хто це є, чи знаєш? Де зачинив її, клятвопереступниче, і як смерті віддав її беззаконно?" Він же, ці слова почувши і Євфимію побачивши, затрепетав і став безголосий, і не міг на те розтулити вуст своїх і жодного слова сказати, але став мерцеві подібний. Родичі й сусіди, які прийшли були, схопили його і зачинили у кліті із великою твердістю і, сидячи при дверях, стерегли. Мати ж із дочкою закликали писця, записали все, що трапилося їм, нічого не полишаючи ненаписаного із правдивого того чуда, й пішли до блаженного Євлогія, єпископа того міста, віддали йому із молінням те писання, звіщаючи про прихід ворожого та лукавого свого зятя. Єпископ же писання прочитав, тоді взяв свій клир і пішов до воєводи, котрий