Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Якщо зречення не було і наш батько живий, то нам світило б щонайбільше регентство. Я не мав великого бажання сидіти на троні, чекати повернення батька і при цьому не знати, чим воно закінчиться. Зізнаюся чесно: боявся його, і то небезпричинно. Тільки дурний не убоїться вищих сил, яких не розуміє. Проте, хай би як називався цей титул, король або регент, я мав на нього більше прав, аніж Ерік. Відтак, я просто зобов'язаний боротися за нього. І якщо з батькового темного минулого мала постати якась сила та прийти мені на допомогу, й силою цією був би Дворкін, то краще, щоб ніхто не знав про нього ні сном ні духом, принаймні доти, доки я не здійсню свої наміри.

«І навіть тоді, — запитував я себе, — коли ця сила може зруйнувати Амбер, знищити всі його відображення, а заразом увесь світ, що я знав?» І сам собі відповідав: «Навіть тоді, коли це так. Хіба можна довіряти кому-небудь таку силу?» Що й казати, ми дуже практична сім'я.

Я випив ще вина, дістав люльку, прочистив її і набив тютюном.

— Оце, власне, й усе на сьогодні, — мовив до Бенедикта, оглядаючи плоди своїх старань, і потягнувся до каганчика, щоб прикурити. — Коли до мене повернувся зір і вдалося втекти з темниці, я покинув Амбер. Якийсь час мешкав у Тіні з назвою Лоррейн, там зустрів Ґанелона, і тепер ми тут.

— З якою метою?

Прикуривши, я всівсь і знову поглянув на Бенедикта.

— Бо тут неподалік був Авалон — той Авалон, який я знав колись.

Я навмисно не обмовився про те, що знав Ґанелона й раніше, і сподівався, що він зрозуміє мене так, як треба. Ця Тінь лежала порівняно близько від нашого Авалону, тож і місцевість, і більшість тутешніх звичаїв не мали б видаватися Ґанелону чужими. Не знаю, чи дасть це мені якісь вигоди у майбутньому, але наразі буде краще, якщо Бенедикт нічого про таке не знатиме.

Як і сподівався, він пропустив це мимо вух. Його увага була прикута до того, що здавалося йому цікавішим.

— Твоя втеча... — зацікавився він. — Як тобі це вдалося?

— Авжеж, без допомоги тут не обійшлося, — зізнавсь я. — З камери мене витягли. А потім... Словом, там є кілька ходів, про які навіть Ерік не знає.

— Розумію... — кивнув Бенедикт. Запитувати він нічого не запитував, але ж напевне сподівався, що я продовжу розповідь і назву своїх рятівників.

Пахнувши димом, я задоволено відкинувся назад, усміхаючись.

— Добре, коли є друзі, — сказав він, неначе погоджуючись із моєю думкою, якою я втішався, але не озвучив її. Врешті обізвався:

— Гадаю, що будь-хто з наших знайде в Амбері кілька вірних людей...

— Хочеться у це вірити, — відказав Бенедикт. І додав: — Я чув, що двері в твоїй камері були добряче подовбані, а ще ти спалив там лежак та розмалював стіни.

— Було діло, — погодився я з ним. — Довге ув'язнення так чи інакше впливає на розум людини. На мене воно точно подіяло. Пережив навіть періоди, і то чималі, коли мені здавалося, що я взагалі втратив розум.

— Не заздрю тобі, брате, після всього, що ти пережив, — похитав головою Бенедикт. — Аж ніяк не заздрю. Що збираєшся робити?

— Ще не визначився.

— А що скажеш на пропозицію залишитися тут?

— Навіть не знаю. Яка у вас обстановка?

— Я тут тепер за старшого, — пояснив Бенедикт. Було помітно, що він не вихваляється, а констатує факт. — Вважаю, що ми тільки-но знищили головну загрозу нашому королівству. І якщо не помиляюся, то нас чекає поки що порівняно спокійне життя. Ціна була, щоправда, високою, — він зиркнув на обрубок правиці, — але якщо невдовзі обстановка внормується, то значить, ми недаремно заплатили сповна.

І Бенедикт почав описувати справи в королівстві. Зображена картина загалом співпадала з тією, яку змалював нам у лісі молодий дезертир. Брат розповів мені про битву та перемогу в ній. Очільниця пекельних дів була вбита, її вершниці чкурнули хто куди. Більшість їх також перебили, а виходи з печер завалили камінням. Бенедикт вирішив залишити на полі бою невеликий загін, щоб зачистив територію, а його розвідники прочісували околиці, виловлюючи тих, хто не загинув у боротьбі.

Він жодним словом не обмовився, що зустрічався з Лінтрою — так звали очільницю пекельних дів.

— А хто вбив Лінтру? — запитав я.

— Це вдалося зробити мені, — відповів Бенедикт, несподівано смикнувши куксою і болісно кривлячись, — хоч визнаю, що з першим ударом на мить забарився.

Я відвернувся, те саме зробив Ґанелон. Коли знову повернувся до Бенедикта, обличчя його стало нормальним, а рука опустилася.

— Корвіне, ми шукали тебе, ти це знаєш? — запитав він. — І Бранд тебе розшукував, прочесав купу Тіней, і Джерард. Ти вгадав: Ерік розповів усе так, як тобі й думалося. Та ми не дуже вірили його словам, і пошуки тривали. Раз у раз викликали тебе через карту, але ти мовчав. Напевне, травма голови якось блокує виклик. Цікаво... Ти не відповідав на наші сигнали, і ми вже схилялися до висновку, що тебе нема серед живих. Потім до пошуків долучилися Джуліан, Каїн та Рендом.

— Он як? Що, справді?! Ти мене ошелешив!

Бенедикт усміхнувсь. Я теж усміхнувсь і сказав:

— О!

Той факт, що на мої пошуки дружно кинулися всі, означав, що їх турбувало не так моє благополуччя, як можливість отримати доказ братовбивчого наміру Еріка. З таким серйозним компроматом на руках було легше скинути Еріка з трону чи принаймні зробити його трохи поступливішим.

— Шукаючи тебе неподалік від Авалону, — провадив далі Бенедикт, — я натрапив на це королівство, воно мене й причарувало. Тоді на ці землі було шкода дивитися, кілька людських поколінь знадобилося б на те, щоб повернути їм колишній блиск. Я починав це робити на знак пам'яті про тебе, а з часом полюбив і тутешній народ, і загалом королівство. Люди вважають мене своїм Хранителем, тож довелося ним стати.

Мене його розповідь і зворушила, і розтривожила. Чи не хотів Бенедикт натякнути мені, що свого часу я геть занапастив цей край і він затримався тут, щоб облаштувати його належним чином? Так би мовити, прибратися після меншого брата. Чи, може, мав на увазі інше? Зокрема, те, що я любив це місце (або якесь інше,