Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Шнайдермана виходив з-під контролю: «Розслабся, Гіле!» В цій фразі якимось чином помістився подвійний сенс і застереження і турботи, і щойно Фергюсон вперше почув ці слова його матері, як вона підвелася зі свого стільця, підійшла до чоловіка, за яким була замужем ось уже шістнадцятеро днів, стала позаду нього (а він так і продовжував сидіти в голові столу), поклала йому руки на плечі, а потім нахилилася й поцілувала його в потилицю. Фергюсон був вражений її хоробрістю та самовладанням, бо йому здалося, наче вона увійшла до клітки з левом, але матір, вочевидь, знала, що робить, бо Шнайдерман, замість відштовхнути її, огорнув її руку своєю, і, міцно взявшись за неї, підніс до свого рота й поцілував. Вони навіть не глянули один на одного, але шалений гнів вгамувався, або майже вгамувався, бо треба було іще вирішити проблему вибачення, яке суворий Шнайдерман врешті-решт витягнув зі своєї неохочої плачучої дочки, яка так і не насмілилася глянути у вічі своїй мачусі, але все ж таки вимовила: «Пробачте!», а оскільки вибух гніву стався за солодким десертом (полуниці в сметані), то вечеря, фактично, вже завершилася, і це дало змогу сестрам хутенько вшитися під тим приводом, що їм треба було зустрітися о дев’ятій з якимись колишніми однокласницями. Фергюсон знав, що то був фальшивий привід, бо дівчата мали переночувати у них в його спальні, а він тим часом дрихнув би на софі у вітальні, на розкладній софі, яку матір купила спеціально для такої оказії, але цього не сталося – ані тієї ночі, ані будь-якої іншої ночі в майбутньому, бо під час всіх своїх наступних візитів до Нью-Йорку сестри зупинялися в помешканні брата їхньої матері та його дружини в Рівердейлі, і якби Шнайдерман захотів з ними побачитися, то йому довелося б їхати на ту квартиру або зустрічатися з ними в громадських місцях. Але сестри більше жодного разу не приїхали до квартири в Центральному парку, а до квартири над Гудзоном завітали лише через багато років.

Та Фергюсону було байдуже. Він не бажав мати з цими дівчатами нічого спільного, як і не хотів він мати нічого спільного з батьком Шнайдера, котрий, на жаль, заявлявся до них повечеряти десь раз на місяць, верзучи всілякі бздури про американську політику, «холодну війну», нью-йоркських двірників, квантову фізику та навіть про самого Фергюсона: «Пильнуй свого хлопця, майне лібхен, – у нього секс на думці, але він іще сам цього не знає», але Фергюсон робив усе можливе, щоби уникати сварливого дідка, завжди намагаючись за рекордно короткий час поглинути основні страви, потім він заявляв, що наївся й десерту не хоче, і в ту ж мить ретирувався до своєї кімнати начебто готуватися до завтрашньої контрольної з історії, яка, насправді, вже відбулася того дня. Мабуть, його новий – і небажаний – дід був менше жахливим, аніж Маргарет з Елою, але ненабагато, недостатньо для того, щоби Фергюсон був готовий сидіти поруч і вислуховувати його безтолкові нісенітниці про таємні концентраційні табори Едгара Гувера в Аризоні, чи про змову між Товариством Джона Берча та Комуністичною партією з метою отруїти резервуари системи водопостачання Нью-Йорка. Ці нісенітниці могли би бути по-своєму кумедними, якби старик не був таким гамірливим, і двадцять-тридцять хвилин в його компанії були тим максимумом, який міг витерпіти Фергюсон. Отже, разом з дідом набиралося троє нових родичів, яких Фергюсон терпіти не міг, троє Шнайдерманів, без яких він би радо міг обійтися, але були ще й інші Шнайдермани, ті, що мешкали на відстані тринадцяти з половиною кварталів на Західній Сімдесят п’ятій вулиці, і оскільки йому було важко відчути симпатію до своєї зведеної тітки Лізи, яка здавалася йому особою дратівливою та нервозною, аж надто чутливою до дрібних деталей повсякденного життя, щоби збагнути, що це життя може скінчитися іще до того, як ти почнеш жити на повну силу, то Фергюсон швидко пройнявся симпатією до Шнайдерманового брата Даніеля та його дітей, Джима й Емі, які тепер доводилися йому зведеним братом і сестрою. До цих двох нових родичів Фергюсон відразу ж відчув приязнь, тим більше, що вони вважали свого дядька Гіла «удачливим сучим сином», бо йому поталанило одружитися на такій жінці, як Фергюсонова матір, котра видавалася їм «майже ідеальною».

Даніель працював комерційним художником та інколи займався ілюструванням дитячих книжок, він був свого роду вільнонайманцем, котрий проводив по вісім-десять годин в маленькій кімнаті у тильній частині своєї квартири, і ця кімната була перероблена на студію, на захаращене тьмяно освітлене ательє, де він витворював рисунки та картинки для вітальних поштівок, рекламних буклетів, календарів, корпоративних брошур, а також акварелі з ведмедиком Томі, які слугували ілюстраціями до творів письменника Філа Костанци. Це давало дядьку Даніелю достатньо грошей для того, щоби годувати, одівати, і давати притулок родині з чотирьох чоловік, але для таких надмірностей, як літні табори та приватні школи для дітей, грошей вже не залишалося. Його роботи були майстерними та професійними й відзначалися наявністю вмілої руки та примхливої фантазії, і хоча в тім, що він робив, не було нічого аж надто оригінального, його твори завжди були чарівливими – саме це слово часто вживали для характеристики самого Даніеля Шнайдермана, котрий виявився найменш претензійним та найбільш життєрадісним чоловіком, яких тільки доводилося зустрічати Фергюсону, індивідом, який любив посміятися, а значить сміявся дуже багато, і який становив повну протилежність своєму старшому брату, бо йому ніколи не доводилося боротися зі своїм німецьким акцентом; він був вродливим і легковажним, любив спорт так само, як і зведений кузен Фергюсона Джим, високий та стрункий баскетболіст Джим, котрий почав заняття в одинадцятому класі математично-фізичної спецшколи Бронкса якраз тоді, коли Гіл та матір Фергюсона одружилися. А щойно чоловічий контингент родини Даніеля дізнався, що їхній новий племінник/кузен був так само фанатом баскетболу, як і вони, то дует перетворився на тріо, і кожного разу, коли Ден та Джим ходили подивитися гру в «Гарден», вони запрошували з собою Фергюсона. То був старий «Гарден», нині знесений «Медісон-сквер Гарден», що стояв колись на Восьмій авеню поміж Сорок дев’ятою та П’ятдесятою вулицями. Так сталося, що Фергюсона зводили на його перші «живі», а не телевізійні», баскетбольні матчі в сезоні 1959–60 рр., студентські потрійні, в суботу вдень, товариські зустрічі «Гарлемських мандрівників» і низькопробних, посередніх «Нью-Йорк Нікс» з Річі Геріном, Віллі Ноллсом і Джампіном Джонні Гріном, але в НБА тоді ще було всього вісім команд, а це означало, що «Бостон Селтікс» грали в «Гардені» щонайменше півдюжини ігор за сезон, тож