Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— І що сказала Тамара Гнатівна? – поцікавилася я.

— Дозволила. Вона вам, як нікому, довіряє. Ні про кого так багато гарного не каже, як про вас.

— Дивно, - розмірковувала вголос. - І її не хвилює, що ти часто не ночуєш удома?

— Я ж не де попало, а у вас, - категорично заявив Вова й почав збиратися йти. - Я зрозумів. Вибачте. Я втручаюсь у ваш особистий простір. Ви хотіли побути наодинці. Салют, – і він швидко пішов. Коли двері зачинилися, з моїх очей самі собою потекли сльози. Просто потекли, двома струмками. Я й не намагалася їх стримувати. Навіщо? Мене ніхто не бачить, а значить виплакатися – найкращий спосіб швидко прийти до тями.
Минуло десять хвилин, а я вже сиділа заплакана й страшенно шкодувала себе. У такому стані мене застав Вовка. Він повернувся, бо забув ключі, дуже різко вирішив піти. Кинувся втішати, витирати сльози, прийнявши все на свій рахунок. Він благально заглядав мені у вічі й сильними, майже чоловічими долонями витирав сльози. Мені було ніяково від того, що він бачить мене ось у такому непривабливому вигляді. Я довго будувала свій імідж сильної тітки, а тепер він валився у мене на очах, і що найжахливіше, – на очах мого учня. Найменше я хотіла б, щоб мене заплакану бачив Вовка.

— Мамо Соня, тепер я побуду твоїм психологом. Я впевнений, що тобі теж треба виговоритися, - у цей момент мені здалося, що він знає набагато більше, ніж каже. Дивно, але мені було приємно, що він вирішив допомогти тепер і морально.

Чайник у кухні закипів, і ми сіли жувати пряники. Спочатку він розважав мене смішними історіями, потім розповів, як влаштовувався на авторинок мити машини та його місцева мафія десятирічних шкетів просто вижила зі своєї території.
— Ну ти прикинь! Можна ж на «ти», не в школі, нас ніхто не чує? Такі дрібні, а ушлі, як колорадські жуки. Ти бачила коли-небудь колорадів? Нахабність зашкалює. Ти його задавив, на завтра вже личинок мільйон. Так і на ринку. Діти оборзіли вкрай, - тараторив Вовка, але весь цей час я відчувала питання, що висіло у повітрі. А потім Вовка все ж таки не витримав і запитав:

— Мамо Соня, а хто на малюнках був? Адже не схоже, що я, хоча дівки посперечалися, що ти малювала мене… Там дата п'ятирічної давнини.

– Це людина з мого минулого, Вово. Навіщо тобі це?

— Хочу знати. Я вам розповідав про себе все. А ви, як равлик, вся у собі. Зовні, начебто, все добре, але повно скелетів у шафках. Він мав велике значення у вашому житті? - найменше мені зараз хотілося говорити про Макса саме з Вовою, адже це Макс був на малюнках. Але хлопець вимагав відповідей.

— Це було моє перше велике кохання. Наївне та дитяче. А що?

— Да нічого. Просто ми з ним дуже схожі. Ось чому ви зі мною весь цей час носитеся? Через схожість, ага? Де він зараз?

— Його нема. Ми зустрілися, коли йому було двадцять п'ять, а мені лише чотирнадцять. Страшна прірва. Він дивився на мене, як на дитину, а я закохалася, - так слово за слово і я розповіла Вові всю історію свого нещасного кохання. Він уважно слухав і переводив погляд то на мене, то у вікно. Коли годинник пробив дев'яту, я стрепенулась:

— Боже, вже пізно. Вова, тобі краще додому.

— А ходімте й ви до нас? У вас тут все одно фарбою сильно смердить. А так із бабусею ще побалакаєте. Вона дуже добре вміє заспокоювати, – запропонував Вовка. – Не варто залишатись наодинці з минулим. Знову почнете ревти.

– Добре, – легко погодилася.

Прогулянка літнього вечора приємно бадьорила. З поведінки Вовки я зрозуміла, наскільки велике враження на нього справила моя розповідь, вірніше сповідь.

— А зараз? Ви досі його любите? Ну неживого? – продовжив він тему.

— Мабуть, так, - відповіла я. - По суті, не так важливо він живий чи ні. Просто є люди, які суджені вище. Тобі важко це зрозуміти зараз. Ти гарненький, навколо багато привабливих дівчат. Але колись буде та сама, заради якої захочеться стільки всього зробити.
— А як ви зрозуміли у чотирнадцять років, що любите? – далі цікавився Вовка.

— Це почуття складно переплутати з чимось іншим. Найголовніше – тобі постійно хочеться бачити цю людину, заради неї ти готовий просто розчинитись. Поруч із такою людиною забуваєш про себе… Це як у казці «Русалочка» Андерсена. Пам'ятаєш кінець? Трагічна, але правда.

— Усе, що ви кажете, так і є. Заради бабусі я б і піною став, – усміхнувся Вовка, і я теж усміхнулася від його безпосередності.

— Ось бачиш, поки що ти любиш її найбільше. Це правильно. У тебе дуже гарна бабуся. Почекай, адже ти не хочеш сказати, що ніколи не був закоханий?

— Нє-а. Якось поки що не довелося, - знітився Вовка.

— А дівчата? Та не повірю.

— Дівчата були, але я їх не любив, - Вовчина відвертість підкуповувала.

— У тебе не було дівчини? Якось важко в це повірити. У такого красеня ...?

— Гарний – значить обов'язково бабій? Стереотип, Соня Костянтинівна. А якщо я однолюб, тоді що?
— Не сміши, Вова. Тільки не ти. А Лєна? Мені завжди здавалося, що ви не байдужі один до одного. Адже гарне дівча. Давно товаришуєте, знаєте добре один одного. Зазвичай дружба переростає у міцні почуття, – філософствувала.

— Ось те й воно, що добре один одного знаємо. Лєна була б останньою дєвкою, яку б я полюбив. Красива – так, авантюрна – теж так, але не моя.

– А інші дівчата?

— Соня Костянтинівно, не парьтесь. Дівчата вже не можуть мені дати те, чого хочу. Я виріс із того віку, коли тримаються за ручки й рахують зірочки.
— Та ти що? І що ж тобі подавай? Секс? – якщо вже пішла така п'янка, то не гріх і випити повну склянку.

— І це теж у програмі. Або все, або не починати. І потім у мене дуже високі вимоги, між іншим.

— Ну і яку ж ти принцесу чекаєш, аж цікаво? - мені реально було цікаво.

— Гарну, розумну, з добрим почуттям гумору і…, - він глянув на мене уважно й видав, - Таку, як ви.

— Я для тебе застара, Вова. Твоя принцеса десь у класі п'ятому-шостому навчається. Бігає та таємно зітхає по тобі. Фоточки зі стінгазет здирає й ліпить у зошиток. Може, віршики навіть про любов складає.
— Ну і накой мені такий дитячий садок? Ні. Мені краще старшу, в межах років десяти.