Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Тоді ж хтось сповістив дітям, що їхня мати схибнулася, і за два дні зійшлося їх дванадцятеро, і ті, що вийшли заміж у Неміле, і ті, що поодружувалися у Яйце, дочка й син із Какня і отой найстарший син, що одружився тут, у Зениці. На нього зразу накинулися, мовляв, як це він не знав, що мати в місті витворяє. А прийшло ще й кілька найзатятіших невісток і двоє зятів, що були сиротами, тому в Анджі бачили матір. Вона відвела їх всіх у садок і показала горіх зі зламаними гілками, зцілену троянду, місце, куди впав ангел, і місце, на якому спав. Трава й далі була прим’ята, але не висихала. Уклякла, щоб зберегти чіткі обриси святого створіння.

І поки ще всі були в садку, розгорілася велика сварка. Одні зразу сказали, що матері ангел привидівся і що її з батьком хтось мусить забрати до себе — пильнувати й доглядати, бо батьки зістарілися, бо з матері ціле місто сміється; другі тим часом підходили до полеглої трави, пальцем повторювали обриси янголового тіла, а тоді теж із криком і лайкою переконували перших, що сталося чудо. На їхню думку, не тільки мати не збожеволіла, а й сам Бог прекрасно знав, чому послав ангела саме в сад Акраповичів. Якби він упав до когось іншого, байдуже, до нашого чи до турка, той ангел закінчив би гірше за Ісуса Христа. Якщо тільки може бути гірше!

Даремно Анджа намагалася їх примирити і даремно, коли вони вже вчепились одне одному в горлянки, повторювала, мовляв, неважливо, що сталося, важливо, що всі вони її діти. Було запізно, бо лихі слова уже злетіли з вуст. Але запізно було ще й ось чому: ангел став найважливішою подією в їхньому житті, про неї можна було розмовляти й домовлятися. Для одних було занадто очевидно, що мати схибнулася і що її, через сором перед людьми, потрібно кудись забрати, а другі сприймали це як найгіршу хулу на Господа, ангелів і рідну матір. Перші так боялися ганьби, що здійняли б руку на рідного брата чи сестру, аби тільки вгамувати містян, а інші похапалися б за ножі на захист віри і тієї, що їх народила.

Ось так за два дні й розвалилася наша родина, а невдовзі й з одного прізвища зробилося два. Ті, що не вірили, залишилися Акраповичами, інших же глузливо прозвали Ангеловичами. Місто, звісно, радо підхопило нове ім’я, і щоразу, як хтось згадував Ангеловичів, знаходились і причини для злоби та сміху. Врешті-решт і у рідні не лишилося причин перечити. Вони не хотіли залишатись Акраповичами й зробилися Ангеловичами. Це прізвище вибито й на надгробку прабаби Анджі й прадіда Мійо, щоб ніхто не подумав, ніби вони одного роду з тими, які не повірили, що ангел упав до Акраповичів у садок. Переболіла б моя Анджа ту їхню невіру, але їй не дозволили ні ті, які думали, що вона схибнулася, ні ті, які визнали правду. Адже те, що за два дні втратила п’ятьох своїх дітей, а з ними стільки ж невісток і зятів, Анджа не могла переболіти. Вона померла за кілька місяців і залишила Мійо оповідати про земфір-дівчат і ноксан-хлопців та ангела, чиє пір’я було таке м’яке, що хто наб’є ним подушку, цілими ночами снить, ніби до раю потрапив. Мійо прожив сто сім років, а за день до смерті до нього повернулися зір і слух. Це його і вбило. Він плакав і проклинав коня, що не вдарив його сильніше. Для нього було гірше не бачити більше ніколи земфір-дівчат і ноксан-хлопців, ніж те, що Анджа мусила ставити на ноги стільки дітей, а він їй не допомагав.

Чудо в садку Акраповичів невдовзі забулося, завалився будиночок на Білиному полі, дерева й квіти, здичавілі після Анджиної смерті, почали пожирати одне одного. Найдовше тримався отой найбільший трояндовий кущ, який простягав гілку крізь вікно і клав моїй прабабі квітку на плече, трояндовий кущ, зцілений ангелом, але врешті викорчували і його. Я знаю, що через ту ружу Зеницю одного дня спіткає страшний землетрус, який до підмурівка зруйнує церковну дзвіницю. То буде знак, але не знайдеться людей, здатних його розпізнати. Нічого дивного, бо історія ця з часом забулася. Лишилось тільки одне: Акраповичі й Ангеловичі бачити одні одних не можуть.

Ось так ми й дійшли до мене і до того, що я спершу хотіла сказати, але не могла, бо воно нічого б не означало без цієї історії. Спершу я хотіла сказати, що звати мене Мара Ангелович. Я народилася в Добої, але походжу від тих Ангеловичів, що у Яйце женилися.

Була я єдиною дитиною в батька й матері і єдиною онукою в моєї баби Кати. Вона мене колисала і перед сном усе розповідала, як до її матері Анджі в садок упав ангел. Я питала, чи й до нас упаде, а баба Ката відповідала, що ні. До кого ангел один раз приходить, той далі мусить самотужки справлятися. Це мені не подобалось, я казала бабі Каті, що ми могли б обдурити його, сказати, що ми не ті, ким він нас вважає, а вона на це відказувала, що ангела обдурити не можна.

— Я зможу!

— Якщо можеш, то й дури, та коли мене вже не буде.

Коли вона так казала, мене охоплював страх і потому снилися жахіття.

Тож я припинила вмовляти бабу Кату, щоб ми обдурили ангела, й почала просто слухати її історію. Мала роки три або чотири, коли вона почала її оповідати, а припинила, коли мені виповнилося дванадцять.

— Тепер ти дівка на виданні, — сказала тоді, — більше тобі баба казок не казатиме.

Я умовляла її продовжувати, та марно. Баба Ката хотіла побачити день мого шлюбу, бути у першому ряду в церкві, а я хотіла, щоб вона закінчила розпочату історію. Нині вже знаю, що та історія не мала закінчення, бо ціле життя не поміститься в стільки вечорів, скільки Бог мені вділив разом із бабою Катою.

Нагледіла я хлопця, який щосереди приходив на базар і продавав коси й серпи. Я теж приходила, хоч не мала нічого купувати, та й грошей батько не давав, і роздивлялася його серпи. Проводила пальцем по сталі, перевіряючи, чи гострі, і, ніби ненароком,