Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

Коли я, все ще переляканий, сказав йому про згорток з серцем, бурмочучи щось про новий злочин, він засміявся: «Адсо, та яка людина може мати таке велике серце? Це серце корови або бика, тут нині ж таки забили якусь скотину! Скажи радше, звідки воно у тебе?»

Тут, пригнічений докорами сумління, очманілий од великого страху, я вибухнув невтішним плачем і попрохав, щоб він уділив мені таїнство сповіді. Він погодився, і я розповів йому все, не приховуючи нічого.

Вислухав мене брат Вільям дуже серйозно, але дещо поблажливо. Коли я закінчив, він споважнів на виду і мовив: «Адсо, ти згрішив, це ясно, згрішив супроти заповіді, яка велить не блудити, і супроти твоїх обов'язків новіція. На твоє виправдання можна сказати, що ти опинився у становищі, коли занапастити себе міг би навіть отець пустині. Про жінку як причину спокуси багато говорить саме Святе письмо. Єкклезіаст каже про жінку, що її бесіда — немов палючий вогонь, а у Приповідках мовиться, що вона полює на цінну душу чоловіка[199], і навіть найсильніших приводила до згуби. І ще говорить Єкклезіаст: я дізнався, що жінка гіркіша від смерті, що її серце — тенета й петлі, а її руки — пута. А інші називали її посудиною диявола. Це ми з'ясували, любий Адсо, але я не можу повірити, що Бог захотів дати створеному світові таку нікчемну істоту, не обдарувавши її якоюсь чеснотою. І не можу не замислитися над тим фактом, що Він надав їй чимало привілеїв і переваг, серед яких виділяються три. Адже сотворив Він чоловіка у сім мерзеннім світі з болота, а жінку сотворив пізніше, у раю і з шляхетного людського матеріалу. І сотворив її не з ніг чи нутрощів Адамового тіла, а з ребра. По-друге, Господь, бувши всемогутнім, міг би якимсь чудесним чином воплотитися прямо в чоловіка, а натомість Він вирішив замешкати в утробі білоглови, а це знак, що не така вже вона й нікчемна. І після воскресення Він явився саме жінці. А врешті, у царстві небеснім жоден чоловік не буде царем, але царицею буде жінка, яка ніколи не грішила. Отже, якщо Господь з такою увагою ставився до самої Єви і до її доньок, то чи справді осуду гідне те, що й нас приваблює краса і шляхетність сеї статі? Це значить, Адсо, що ти, звичайно, не повинен більше цього робити, одначе той факт, що ти уліг спокусі, не такий вже й ганебний. З другого боку, якщо чернець принаймні раз у своєму житті досвідчить тілесну пристрасть, то потім буде поблажливим і виявлятиме розуміння до грішників, яких має розрадити і потішити… отож, любий Адсо, не гоже бажати, аби щось подібне сталося, але й каратися надто не варто, якщо воно таки з тобою приключилося. Тому іди з Богом і закінчимо з цим. А щоб ти не думав забагато про те, що краще забути, якщо змога… — і мені здалося, що тут його голос затремтів, немов від якогось внутрішнього зворушення, — поміркуймо, що ж мають значити події цієї ночі. Хто ся дівчина і з ким вона тут стрічалася?»

«Цього я не знаю, я не бачив чоловіка, що був тут з нею», — мовив я.

«Гаразд, але з багатьох безсумнівних прикмет можна виснувати, хто він. Насамперед, він був старий і бридкий, такому дівчина віддається неохоче, особливо коли вона така вродлива, як ти кажеш, — хоча мені здається, любе моє цуценятко, що будь-який харч здався б тобі апетитним».

«Чому старий і бридкий?»

«Бо дівчина прийшла до нього не з кохання, а заради купки тельбухів. Нема сумніву, що то була дівчина з селища, і вона, мабуть, не вперше віддається якомусь розпусному ченцеві з нужди, отримуючи у винагороду якусь поживу для себе і своєї родини».

«Блудниця!» — жахнувшись, мовив я.

«Убога селянка, Адсо. З братами-сестрами, яких треба прогодувати. Яка, коли є змога, віддалася б з кохання, а не задля вигоди. Що вона й зробила нині. Адже ти казав, що вона назвала тебе молодим і гарним, тому задарма, з кохання до тебе вона дала тобі те, що іншим дала б за коров'яче серце і шматок легенів. І так запишалася цим безкорисливим даром, який вона піднесла тобі, так ним окрилилася, що втекла, не взявши нічого взамін. Саме тому я мислю собі, що той чоловік, з яким вона тебе порівняла, не був ні молодим, ані гарним».

Зізнаюсь, що, попри все своє палке каяття, я відчув, що пояснення це сповнює мене солодкими гордощами, але промовчав і далі слухав учителя.

«Цей бридкий дідуган, очевидно, займається тут чимось таким, що дає йому змогу бувати у селищі й спілкуватися з селищанами. Він, мабуть, знає, як можна привести когось в обитель і вивести його звідси, йому відомо, що в кухні є ці тельбухи (а завтра, ймовірно, почуєш, що двері забули замкнути, тому забіг собака і зжер їх). І насамкінець, йому, очевидно, властиве певне почуття ощадливості і зацікавленість у тому, щоб щоцінніший харч не виносився з кухні, інакше він дав би їй шматок полядвиці або якусь іншу, смачнішу частину. Тепер ти бачиш, що образ нашого невідомця вимальовується дуже чітко і що всі ці прикмети, або акцидантельні ознаки, збігаються в субстанції, яку я не побоюся визначити як нашого келаря, Ремиґія з Вараґіни. А якщо не він, то наш таємничий Сальватор. Який, зрештою, сам з цих країв, тому добре вміє порозумітися з місцевим людом і знає, як умовити дівчину зробити те, що вона б таки зробила, якби не нагодився ти».

«Так воно і є, - мовив я переконано, — але що нам зараз дає те, що ми це знаємо?»

«Нічого. І все, — мовив Вільям. — Ця історія може мати щось спільне зі злочинами, якими ми займаємося, але може й не мати. З другого боку, якщо келар був дольчиніянином, ця історія стає зрозумілою, і навпаки. І, врешті, тепер ми знаємо, що вночі по обителі крутиться всякий люд і вершиться не одна пригода. Хтозна, чи наш