Читати книгу - "Де немає Бога"

того, як батька виписали з лікарні. Вона жодного разу не прийшла його провідати. І, знаєте, я би, нахер, зрозумів її, якби вона перед тим побачила заглибину на місці носа, побачила шрами на губах від обмороження, проте вона просто звалила, щойно дізналася, що батькові відчикрижили обидві долоні. — Кардинал Апшоу сидів найближче та відчував віддих Парамонова, важкий і вогкий, як протяг із печери. — І це ще навіть не початок історії. Моя матір, моя справжня матір, покинула його за два роки до невдалого сходження на пік Перемоги. Пішла до іншого, і через це, я припускаю, батько мене ненавидів. Уявіть, як йому було, коли він збагнув, що відтепер у всьому залежить від мене. І знаєте, що було найгірше? Він не міг підтиратися. Фізично здоровий, якщо не зважати на каліцтво, мужик жалібно стогнав після кожного випорожнення, потім ставав переді мною раком, і я мусив витирати йому задницю. Кожного довбаного дня! Я знаю, як важко йому було, попервах він навіть плакав із розпачу, але що довше це тривало, то дужче він сатанів. Він хотів зробити мені боляче, помститися за своє приниження, та лупцювати більше не міг. Він постійно бив мене після розставання з матір’ю, проте після трагедії на піку Перемоги припинив — більше не намагався. Зрештою, я міг би втекти. — Злі слова тоскно дзвеніли в холодному повітрі; вітер підхоплював їх і ніс на захід. — П’ять років я підтирав йому задницю, п’ять років вислуховував, як вони з Маратом Ішемгуловим розрізали черево ще живому товаришеві та запихали в кишки флягу зі снігом, і як потім пили розтоплену воду впереміш із лайном і кров’ю, яка швидко застигала на холоді! — Єгор удруге зиркнув на розбухлі пальці та гірко скривився, збагнувши, що більше ніколи не сяде за штурвал, ніколи не торкнеться вродливої жінки, і найгірше — що він абсолютно самотній: навіть якщо їх урятують, у нього в житті немає нікого, хто витиратиме задницю йому… — Будете далі говорити мені про милосердного Бога? — Парамонов здійняв над головою ліву руку, та через покручені пальці здавалося, що замість показувати в небо росіянин готується зацідити в зморшкувате кардиналове обличчя. — Там нікого немає, ніхто нас не слухає, але якщо раптом цей ревнивий і кровожерний вилупок таки існує, я не вірю, що він дослу´хається до наших молитов!

Стало тихо. Навіть вітер немовби принишк. Анну охопила паніка — хтось мусив щось сказати. Вона дивилася на Апшоу й подумки благала: не мовчи, не мовчи, не мовчи… Чекала, що старий от-от озветься, тим самим заспокійливо-виваженим тоном, яким завів розмову, заперечить Єгору, добере слова, які знищать огидний осад після розповіді, проте Апшоу мовчав. Його водянисто-сірі очі неспокійно промацували обличчя росіянина, й Анна відчула, як у животі холодним кублом зсідається безпричинний страх. Вона відвернулася, примушуючи себе відмежуватися від почутого, й несподівано її думки перекинулися на власного батька… здебільшого тому, що, як і Єгоровий, він замолоду покалічився, повністю втративши одну з долонь…

Літо 1981-го Рівне, УРСР

— Тато каже, що Бога нема, бо… ну, бо його ніхто не бачив.

Три місяці тому Анні виповнилося одинадцять, і вона семимильними кроками наближалася до перехідного періоду. Її бабуся, шістдесятисемирічна Неля Йосипівна, почувши слова онуки, сіпнулася і завмерла. Кілька секунд вона не рухалася, наче зважуючи, що робити далі, а тоді повільно розвернулася. За її спиною на темній від жиру газовій плиті «Карпати» у велетенській емальованій мисці доварювалося полуничне варення. Неля Йосипівна судомно зітхнула й уп’ялася поглядом в онуку.

— Твій тато — телепень. Бог — це дух, Його неможливо побачити. Ти не побачиш Бога, навіть якщо шукатимеш його крізь найпотужніший на світі телескоп. Це так само, як, дивлячись на твою голову, я не можу прочитати твої думки. Невже це так важко зрозуміти? — Її очі затягнуло маслянистою плівкою, а слова зненацька немовби затверділи, стали майже ворожими: — І такі, як твій батько, зараз усюди! Живуть за своїми законами, зневажають Бога, нехтують Ним. Це неправильно, і знаєш чому? — Бабуся дочекалася, поки онука обережно кивне, а тоді урочисто виголосила: — Тому що в Біблії написано: це гріх, а заплата за гріх — смерть[139]!

Рік тому, почувши таке, Аня, напевно, розплакалася б, але зараз бабусині слова її радше розсердили. Налякали — також, але розсердили більше.

— Тато помре? — Дівчинка несамохіть стиснула кулачки. — Бог уб’є тата?

— Ми всі колись помремо. — Неля Йосипівна повернулася до помішування густого темно-бордового варива, на поверхні якого надималися великі липкі бульбашки.

В Ані затремтіла нижня губа, а разом із нею й голос:

— Бог уб’є тата?!

— Ні, Він не вб’є його, але покарає, дуже покарає. А ти як думала? — Стара трохи полагіднішала: — Звісно, якщо твій батько не отямиться.

— Але тато каже, що це вигадки, все, що написано в Біблії. Він каже, мені треба вчитися, а не слухати, як… як…

Ще одне напружене зітхання:

— Із кожним роком розумнішаємо, стільки всього понавигадували, а багато від того користі? — Бабуся зиркнула через плече. — Твій батько он вивчився, але життя від того не стало ні кращим, ні спокійнішим. Якби жив із Богом, то хоч із рукою залишився б, а так… — Вона похитала головою.

На початку сімдесятих Данило Ревега, Аннин тато та найстарший із трьох синів Нелі Йосипівни, навчався на механічному факультеті Українського інституту інженерів водного господарства. На третьому курсі проходив практику на Рівненському авторемонтному заводі, де першого ж дня майстер наказав прибрати токарно-гвинторізний верстат, попередньо його не вимкнувши. Вичищаючи від стружки передню бабку, Данило зачепив затискний патрон[140], після чого руку затягнуло під шпиндель і потовкло на місиво. Хірург не мав вибору, крім як ампутувати половину передпліччя та долоню. Анні було тільки одинадцять, і вона ще не дуже зналася на тому, як функціонує реальний світ, але всоте озвучена бабусею думка про те, що милосердний Бог відірвав її татові руку, бо тато йому не молиться, навіть для наївного дитячого мозку видавалася неправдоподібною.

— Але тато сказав, це через те, що він не дотриму…

Неля Йосипівна роздратовано перебила онуку:

— Не сперечайся, гівно мале! Бог святий, а ми грішні, а тому причина всіх наших бід — відхід від Бога!

Аргумент для одинадцятирічної дівчинки був неспростовним, тож наступне запитання вона прокричала не так через бажання розібратися, як від безсилого розпачу:

— Але чому?!

— Бо Він створив увесь Всесвіт, — піднесеним тоном відповіла бабуся. — Як ти можеш сумніватися в рішенні когось такого могутнього?

Аня опустила голову й наморщила лоба.