Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

– Завтра на світанку, а зараз повертаємося, – повертаюся назад до пагорба, йду повільно, як можу.

– І що, знову добу безперервно будемо бігати? Мій вчитель з анатомії вже не пам'ятає, як я виглядаю! Мені потрібно вчитися, брате! – заголосив Кирило мені в спину.

– Можеш не йти, якщо кому треба на навчання, нехай іде, я нікого не тримаю, – відповідаю, навіть не повертаючись.

– Ага, не тримаєш, – шипить той із сарказмом і ще тихіше додає:

– Добре хоч недовго залишилося терпіти це...

– Що ти там бубониш? – запитую, не обертаючись, удаю, що не почув.

– Нічого! – ще підозріліше відповів той, що я навіть обернувся подивитися на його нахабну пику.

– Кирило? – не приховую погрози в голосі.

– А що я? Це все Марго, я лише подав ідею! – відмовляється він, і я розумію, що якщо в справі замішана Марго, то мої справи кепські.

– Що ви накоїли? – навіть не можу уявити, на що саме здатні ці двоє заради виконання своїх цілей.

– Та нічого, дрібницю одну. Для твого ж блага! – він усміхається і непомітно відходить назад, але я все бачу! Якщо він так говорить, значить масштаби трагедії, які ці двоє могли влаштувати, збільшуються в рази.

– Кирило! – кричу на нього, і він відстрибує назад, майже стикаючись із похмурим Іваном.

– Наче ти не розумієш, що вони могли накоїти! – виблискує злими очима її брат.

Хапаюся за голову і кричу від злості. Єдине і найгірше, що вони могли зробити – це привезти її назад. Звір усередині мало не скаче від радості, поки мене колотить від злості. Кирило все ще відступає, знає, що я на нього обов'язково зірвуся, тут і так зрозуміло, що він був співучасником мало не викрадення. Чую музику, не відразу розумію, що це мій мобільний у спортивних штанах. Дістаю його і дивлюся на незнайомий номер.

– Хто це? – мимоволі ставлю собі запитання, цей номер був тільки у зграї, Марго і Михайла.

Помилилися номером, чи що? Уже хочу натиснути відбій, коли Кирило підбігає до мене і, зазирнувши на екран у моєму телефоні, посміхається.

– Довго ж вона! Візьми слухавку! – каже він із небувалим ентузіазмом і сам тисне кнопку.

Мені не залишається нічого, як піднести мобільний до вуха, відчуваючи, що я явно потрапив.

– Так? – обережно запитую, дивлячись як один нахабний перевертень повільно відходить від мене, не приховуючи широкої посмішки.

– Це, по-твоєму, смішно?! Який ще "Прекрасний принц"?! Та ти, дупа вузькоока! – якийсь час чуючи з трубки таке, я навіть не знаю, що сказати у відповідь.

– Що? – виривається в мене невпевнене, поки Кирило обертається, готовий от-от утекти від мене зі швидкістю світла.

– Ще раз залізеш у мій мобільний, і я твої поросячі оченята виделкою проколю! Ти мене зрозумів?! – кричить укотре вона, поки звір у моїх грудях мало не мурчить.

Я думав, що вся справа в запаху, але виявилося не тільки в ньому. Навіть почувши її голос, одразу впізнав, і я, і звір.

– Це Кай,– відповідаю їй поки що спокійно, хоча вже роблю кілька кроків, бажаючи дати одному перцю в щелепу.

– Та яка різниця?! – кричить вона зло, і я різко зупиняюся.

Це що означає? Що мати її, значить «яка різниця»?! Їй що начхати, кому дзвонити? Чи вона не мені дзвонила? А кому тоді? Та ще з такими претензіями! Та звідки вона взагалі мій номер взяла?

– Кирило!!! – кричу, поки той тікає, і кидаюся за ним, але ненадовго.

Звірові плювати на вузькоокого, потім його обов'язково приб'ю, підношу телефон до вуха, щоб почути нахабне:

– Вибачте, я помилилася номером.

– Чуєш, дика видра! – кричу я в сказі від однієї думки, що вона хоче покласти слухавку, і хрін я її почую знову. – Ти, що думала, я тебе не впізнаю?! Лише ти настільки тупа, щоб спочатку нахамити, а потім сказати: "Та яка різниця?".

– Вибач, – сказала вона нещиро, і щось у цьому слові було таке, що я одразу зрозумів, кине слухавку і номер мій заблокує.

– Навіть не думай кидати слухавку!

– Номером я помилилася, чого кричати-то? – чую її нахабне у відповідь і ще більше заводжуся, до чого ж у неї мерзенний характер.

Сама подзвонила, сама нахамила, а я винен!

– Твої курячі мізки зовсім перестали працювати?! – так, треба наздогнати вузькоокого і штовхнути в терміновому порядку. – Що це ще за принц, з яким ти мене сплутала? І взагалі, звідки в тебе мій номер? Я страшилам його не даю.

– Сам ти, покидьок із зачіскою, змащеною клеєм ПВА!

Якого їй моє волосся не сподобалося?! І до чого тут, заради всього хорошого, клей ПВА до волосся?! Я ще в той раз цю її фразу не зрозумів, а тут і поготів!

– Радів би, що я тебе хоч раз принцом назвала! Тебе, ексгібіціоніста недоробленого, так у житті ніхто більше не назве!

Завівся, йдучи вперед, бігти не було ні сил, ні бажання. Та ще й чути так погано, особливо такі епічні фрази в її виконанні. Зовсім дістала видра!