Читати книгу - "Андрій Лаговський"

— Заведи Андрія Йвановича найпередше до своєї світлиці і покинь його самого… Я зайду туди і, сам на сам, щиро попрохаю в нього вибачення… Скажу, що справді я вкрай винен перед ним…

Молодші брати запровадили Лаговського до Аполлонової хати й залишили його на самоті. Сказали, що зараз прийде старший брат і покається.

Професорові було страх ніяково. Він уже жалкував, нащо він дозволив Аполлонові та Костянтинові раптом витягти себе сюди… За хвилину двері одчинилися… З’явивсь Володимир…

Очі їх зустрілися. Володимир зачав глядіти кудись у куток і невиразно бубоніти якусь надуману промову. Він, очевидячки, перепрошувавсь перед гостем: та той не зміг з його балачки второпати ані слівця, бо замість людської мови чув од Володимира якесь ведмеже бурчання. Не дожидаючися, доки Володимир добурчить те, що мав сказати, професор швиденько підійшов до нього, привітно взяв його за руку та й так держав, не пускав. Володимир звів на професора очі. Той лагідно осміхнувся. На обличчі в нього було написано самісіньке прихилля до Володимира.

— Годі, годі, дорогий мій! — сказав він з неприневоленою щирістю. — Краще йдіть запрохайте сюди вашу маму. Мені не хотілося б зустріти її одразу на людях.

Та тут двері знов одчинилися, і на порозі професор побачив генеральшу Шмідтову. Коло неї держались обидва її молодші сини.

Генеральша кинула бистрий погляд, побачила, як Лаговський пригорнув обома долонями руку її старшого сина, — і в неї одлягло од серця. Щаслива усмішка заблищала в її очах. Вона швиденько наблизилася до професора. Той схопив її руку та й покрив довгими-довгими поцілунками. Вона була зворушена, він був зворушений, всі були зворушені. Навіть Володимирові, було гарно на душі.

— Ой, Андрію Йвановичу! Андрію Йвановичу! — докірливо сказала генеральша. — І як вам не жалко було покинути нас більше як на цілий рік! Ви ж сами бачите, як ми всі вас любимо… Та ходімо до гостей… давно час обідати.

II

Вони гуртом пішли до великої зали, де понакривані були столи, бо в їдальні не було б і місця для сили народу, запроханого на сьогодні. Та й тутечки воно було тісненько. Поки що всі стояли коло одного столу з холодними закусками, впорядкованого на одшибі, та й закусювали й запивали горілками: усякими «рябинівками», «зубрівками», «англійською гіркою» або й вином. Серед безлічі гостей Лаговський побачив господаря — генерала Шмідта в парадному мундирі, пов’язаного білою серветкою круг шиї, та й попростував до нього.

Генерал як стій притулив, куди трапилося, тарілочку з закускою, що була йому в руках, швиденько обтер губи та вуса серветкою та й радісно обійняв професора. Вони тричі перецілувалися. В генерала сльози на очах закрутилися. Гості поглядали на цю сцену.

— Блудний син!.. — пояснив генерал Шмідт своїм сусідам. — Був одбивсь од батьківського дому — та й повернувся… І мені аж здається, що оцей наш обід — не на честь жінчиних іменин, а на честь блудного сина, що знов завітав під рідну стріху… Панове! Тост за професорове здоров’я!

Одягні гості оточили Лаговського. А на ньому був старенький, поношений піджачок, бо Костянтин з Аполлоном не дали йому часу навіть роздумуватись, не то щоб передягатися, як були везли його.

Лаговському стало соромно. Він несвідомо затулив обличчя обома долоньми…

— Та я не вартий того! — проказав він… Далі, щоб замаскувати своє заклопотання, він жартівливо вимовив:

— От добре каже Кузьма Прутков: «Почутлива людина на льодову висульку скидається. Пригрій її — розтане!»

Всі засміялися. Лаговському через той жарт пощастило одвернути од себе вселюдну увагу. Пішло знов закусювання, запивання… далі посідали обідати…

Подано іменинний традиційний пиріг…

Професорові дуже було хотілося притулитися за тим столом, де порозміщалися всі три молоді Шмідти, гувернантка та близькіші до Шмідтів люди. Тільки ж генеральша потягла його до того столу, де сиділа, на покуті, мовляв, вона сама — іменинниця — та «почесніші гості».

Він скорився й усадовивсь там, де йому було вказано. На його втіху, пані Шмідтова не посадила коло нього жодних дам, що їх він мав би розважати, ба навпаки, — примостила його, мов капризну даму, серед двох чоловіків, які, на її думку, могли б бути для нього цікаві.

Тільки ж нема де правди діти, сусіди тії були для нього мало інтересні, і він менше говорив з ними, ніж мовчки приглядавсь до них.

Бо ліворуч од професора сидів якийсь старий і глухий «почесний опікун» з відомства імператриці Марії — трохи чи не тайний совітник. Він скількись разів був запитав Лаговського, чи грає він у карти; кожного разу чув він відповідь: «ба ні, не граю», — тоді висловляв свій щирий жаль, та за п’ять хвилин забував оту професорову відмову й знов питавсь про те саме. Праворуч посадовлено було добродушного директора одного музею з дуже добрим російським аристократичним прізвищем. Лаговському здавна він був по знаку, як надто наївна людина, як тема для всяких анекдот: оповідали, що якось за вечірнім чаєм сказано було йому: «Сьогодні в нас святого Дем’яна», — то він аж сполошивсь і поспішно заявив: «Ой-ой-ой! Треба неодмінно поїхати зараз до Петра Андрійовича Дем’янова, щоб поздоровити його з іменинами!» Напросто Лаговського містився за столом грецький консул з прекрасною широкою чорною бородою й хитрими очима. Цей силувався бути для всіх любим, милим, увічливим і сіяв компліменти на всі боки, дамам особливо, хоч би вони сиділи й далеченько од нього. Консул отой сказав скількись гарних слів і на адресу Лаговського, кинув до нього пару турецьких фразок і, як почув од Лаговського так само дві-три фразки по-татарськи, сказані неохочим, кислим тоном, то розіллявся похвалами його «чудовій вимові» та й навмисне вихваляв його дуже голосно, щоб і інші чули. Та найбільшим дрібним бісиком розсипався й упадав той грек-дипломат перед старою Корзовою, що сиділа поруч нього, пишно вбрана, із свіжо пофарбованим рудим волоссям, з підмальованим обличчям. До Корзової надто часто вдавалася з усякими ввічливостями й сама господиня дому; та й, безперечно, Корзова за тим столом була осередком спільної уваги.

Лаговський знав досі про Корзову тільки те, що ця розпусна баба любить держати коло себе молодих альфонсів і що вона — мати бассарабського віце-губернатора. Незабаром виявилося, що з неї ще вища птиця.

— Скажіть, пйофесойе, — манірно спиталася ота руда баба. — Вам, мабуть, дуже цікаво було поглянути в недільній газеті на свій пойтйет? Де ж таки! Побачити своє власне обличчя!

— Я своє обличчя бачу щоранку в дзеркалі, як зачісуюся, — спокійним, рівним, ніби зовсім не насмішкуватим тоном сказав