Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

зокрема Людовік І Благочестивий, який бажав охрестити сусідів. Обряд хрещення за його правління здійснило й багато скандинавів, але істинна причина цього діяння неофітів полягала в іншому. Їх притягувала можливість при хрещенні отримати від франків одяг та подарунки. Цікава у цьому зв’язку розповідь одного сен-гелленського монаха про те, що одного разу з’явилося близько півсотні язичників, які попросили їх охрестити. Але на всіх не вистачило хрестильного одягу. Тоді вони стали рвати тканину на частини й ділити між собою. Один із старійшин серед щойно охрещених зізнався: «Я приймав хрещення двадцать разів і завжди отримував гарний одяг, але тепер мені дали мішок, який підходить пастуху, а не воїну»[591].

Тому в питанні про причини хрещення русів у другій половині IX ст. не слід забувати й таких цілком земних мотивів. Варто також враховувати й суто суб’єктивні прагнення патріарха Фотія видавати бажане за дійсне. Але, незаперечно, що десь у 60-х роках IX ст. християнство вже було відоме на Русі в межах її столиці, а його ідеї частково чи повністю сприймалися окремими групами населення у IX—X ст. Община неофітів мала вплив і пізніше — за часів Ігоря Старого (про що свідчить церква Іллі на Подолі) та Ольги (її хрещення в Константинополі). Тому, як уже зазначалося, поява у Києві та його околицях ранніх ямних поховань цілком закономірна.

Але на південноруських землях фіксується ще один ареал ранніх пам’яток цього типу — на території Західної Волині, тоді як у східному її регіоні більшість поховань здійснювалась за язичницькими канонами (під курганним насипом, але на рівні давньої поверхні). Древлянська земля мовби розділяла на дві підгрупи підкурганні ямні поховання Карпато-Дніпровського регіону. А це, в свою чергу, вказує на відсутність чинників поширення християнства у Прикарпаття з басейну Дніпра. Звідси носіями християнства могли бути тільки воїни окремих гарнізонів, про які згадувалось вище. Водночас уже відмічений швидкий розвиток феодальних відносин у районі Червенських градів і Перемишля пояснює зацікавлення тут новою релігією (як і на Київщині) певних прошарків суспільства.

Свого часу Б. Я. Рамм висловив думку, що за умови тісних торговельних зв’язків Києва і Праги було можливим проникнення християнських місіонерів на схід від Карпат. Він передусім мав на увазі Моравію і Болгарію часів діяльності Кирила і Мефодія. Але пізніше Чехія не відмовилась від місіонерських претензій в цьому напрямку. Про це свідчить «Чеська хроніка» Козьми Празького, в якій під 1086 р. описуються кордони Празької єпископії і згадуються ріки Буг і Стир. Можливо, цей документ був проектом кордонів чеського архієпископа, заснувати яке хотів Болеслав II[592]. Тому можна припускати існування ще одного шляху поширення християнства на землі східних слов’ян з територій сучасних Чехії та Словаччини, що вже робилося раніше: «...Християнство проникало на Русь не тільки з боку Візантії, але й з "тих країн, котрі самі сприйняли нову релігію з Візантії, як-то: Болгарія, Моравія, Чехія. Християнський вплив поширювався на Русь у зв’язку з постійними економічними та культурними зносинами, які зближали ці слов’янські народи між собою»[593].

Проникнення ідей нової віри з чеської та словацької територій підтверджується тим, що на Русі знали не тільки житіє В’ячеслава, але й кілька інших старослов’янських пам’яток великоморавського або давньочеського походження. І. Франко в одній з наукових робіт, щоправда без посилання на першоджерела, повідомляє про проживання у Червенських градах двох учнів, солунських братів — Наума і Горазда, де, мабуть, навколо них збирались їхні послідовники. Є й інші — архітектурні (крім згаданих вище археологічних з Пліснеська) свідчення на користь такої гіпотези. Наприклад, деякі дослідники до кінця IX — початку XI ст. відносять будівництво в літописному Перемишлі білокам’яної церкви-ротонди з круглою вівтарною абсидою. План її такий самий, як і ротонд кінця IX ст. в Лівому Градці (Чехія) і Старому місті в м. Угерське Градіште (Моравія). Тому навіть якщо датувати дещо більш пізнім часом будівництво перемишльської ротонди, то все одно є підстави вбачати в ній, як і в аналогічних чеських та польських ротондах XI ст., відбиток великоморавських традицій[594].

Але щодо подій X ст., котрі могли б підтвердити запропоновану гіпотезу, існує контраргумент — Чехія в цей час вже переорієнтувалася на Рим, що, начебто, дає змогу говорити про католицтво як течію, спрямовану на Русь через Карпати. Та проти цього також є свої контраргументи. Г. Ловмянський в одній з робіт описує досить цікавий історичний епізод: коли на початку 997 р. празький єпископ Войцех по дорозі з Угорщини в Гнєзно прибув до Кракова, що належав до його єпархії, то наштовхнувся на православний обряд з церковниками на чолі, в чому вгледів ущемлення власних прав як глави єпископства. Ще більш обурило майбутнього польського святого те, що служителі, котрі проповідували в Кракові, прибули з Болгарії, підвласної в цей час константинопольській патріархії. Діло дійшло до розправи над обрядом, але не за його слов’янство, а тільки у зв’язку із забороненим послушанням східнохристиянській церкві. Вчений припускав навіть наявність слов’янської єпископії в X ст. на території Малопольщі[595]. На думку А. Жакі, це підтверджується і археологічно.

Можливо, що в цей час,_як і в IX ст., Карпатський регіон цікавив зверхників більше в економічному плані (насамперед залізоробне виробництво). А за такої ситуації Візантія могла суперничати з конкурентами на ідеологічній ниві і зберігати «плацдарм» на західному боці Карпат аж до згаданих подій кінця І тис. н. е. Тому можна вважати, що протягом всього раннього періоду проникнення християнства у Прикарпатський регіон це в основному було православ’я. З початку II тис. н. е., коли згадані землі ввійшли до складу Київської Русі, питання про пріоритет православ’я чи католицтва остаточно вирішилось на користь першого з них. Їх суперництво і взаємозв’язки відновилися вже за нової історичної ситуації — після загибелі східнослов’янської держави в XIII ст.

Звичайно, не можна повністю відмовлятися й від гіпотези можливого проникнення християнства в Галицьку землю з Болгарії, у зв’язку з чим, зокрема в Попрутті та Подністров’ї, з’явились численні безкурганні могильники. Але прямих доказів на користь такого судження поки що нема.

Але до повної перемоги православ’я у світогляді мас після офіційного запровадження наприкінці X ст. християнства на Русі було ще далеко. Та й відрізнялась тут віра від ортодоксального християнства, про що свідчать й іноземні джерела, такі, наприклад, як послання краківського єпископа Матвія Бернарду Клервоському:

«Народ же той руський

множині ж безчисленій

небу ж зоряному подібний,

і віри правило православній і

релігії істинній установлення не