Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Не забилася? Бігти можеш? 

– Все в порядку. Побігли далі. 

Тварюка впала і поки я біг вона все таки вспіла. Ця сука вспіла пробити мій живіт своїм кігтем. В останнє загорлавши вона впала додолу. Її вогонь погас і більше ніколи не загориться знову. Тіло лісовика, яке знаходилось в експлуатації Лєриної матері розсипалось. Стало пилюкою, яку розвіяв нічний вітерець. Я впав на коліно. Біль була дуже сильна. Було важко встати. А ця погань, ще й на останок свій кіготь дістала з мене. Тепер немає затички і кров почали бити з мого живота. В момент, коли тварюка останній раз заревіла, Олена й Аліна повернулися назад, глянути де я. І вони вжахнулися. В один голос закричавши вони побігли до мене. 

– Міша! Міша, Міша не засинай! Що ж оце робити, треба в медпункт, – казала Олена до Аліни. 

Аліна ставши на коліна, почала мене цілувати в губи і зі сльозами на очах просила мене встати. Вони хотіли мені допомогти, але не знали чим. З трудом, я все таки встав. В якій раз, я вже це роблю тільки за сьогодні, не знаю. Вони йшли поруч і просили мене розвернутись, але я відказував їм. 

– Ми далеко. Дуже...  Треба йти прямо...   

Пройшовши метрів зі сто я звалився на бік. В животі все пекло, я втрачав свідомість. Обперся спиною об велику сосну і почав важко дихати. Дівчата відразу підбігли до мене. Вони плакали, просили мене встати. Я спробував перший раз – не вийшло. Другий, третій. Не виходить. 

– Дівчатка, я...  я не відчуваю ніг...  

– Вставай! Прошу тебе, вставай! – плакала Олена. 

– Мені мало залишилося, – я сильно закашлявся, через що почався ще страшніший біль, – я це...  відчуваю. Мені холодно. 

Олена взяла мою одну руку своєю, а Аліна – другу обома. Однією рукою Олена придержувала мою рану. 

– Перед тим, як все скінчиться, я хочу щоб ти знала, – я глянув на Олену, – що ти й справді моя сестра. Батьки...  Старі будуть раді тебе побачити знову в колі сім’ї. Нехай...  – я знову закашлявся, – нехай Аліна буде жити з вами. Будь ласка...  Я вже звідси не виберусь ніколи. Я вже мертвий...  

– Не кажи такого, благаю тебе, – плакала у весь голос Аліна. Вона обійняла і почала плакати. 

– Не плач сонце, все буде добре. В новому світі тобі буде веселіше, ніж тут. Про інших з ланки не забувайте, бо вони вас не забудуть. З ними все вже буде добре...  

Я...  Починаю відключатися...  Ще хвилин - п’ять - вісім і...  все. Рай, Пекло, Пустота? Темний екран? Що ж мене чекатиме, цікаво. Ніколи б не подумав, що помру у лісі...  Як же ж так вийшло...  Все було так добре. Я згадав слова Даші. Що піонер, який вбивав інших був знайдений у глибині лісу...  Вбитий своїми жертвами...  Тут тільки я буду лежати. Там лежить Лєра. А це означає що все скинуть на мене...  Сумно...  І дивне відчуття таке. Коли розумієш, що чув про власну смерть, ще до того, як вона прийшла. Через біль я засміявся. 

– Що таке, чому ти смієшся? – стривожено запитала сестра. 

– Спробуй встати ще раз, ми дійдемо туди разом...  – благала Аліна. – Будь ласка, спробуй ще раз! 

– Ні, я тут і залишусь...  Щоб я не робив, я знаю, що не зможу...  Хочу курити...  В моєму кармані пачка, дайте закурити...  

В Олени сильно тремтіли руки. Одна з них була в крові. Вона тремтячою рукою вставила мені в рот сигарету і піднесла яскравий вогник. Сил залишилося мабуть сигарету потягнути. Вже точно останню. Тепер точно курити вже не буду. Я поліз у карман і протягнув дівчатам два кільця.  

– Бачите ось це кільце, червоне? Там запечатана Лєрина душа. Закопайте його десь, викиньте на глибину, байдуже що...  Зробіть що завгодно, щоб вона не вибралася на волю ніколи...  – я зробив довгу затяжку. – І ще одне. У Віті...  В бардачку лежить її щоденник. Спаліть його...   

Дівчата почали ще сильніше плакати. 

– Ну не плачте...  Бо я й сам зараз заплачу...  

– Та як тут не плакати?! Ти помираєш...  – знову заскулили обидві. 

– Слухайте мене сюди...  Ось ніж, – я взяв його в руки. Він лежав закривавлений поряд: – Коли я його зіжму...  то віддам його вам. З’явиться...  З’явиться...  Туман і...  Будуть голоси, – я знову затягнувся. – Щоб вони не говорили ідіть просто прямо. Там...  Мої друзі чекатимуть на нас. Скажете їм, що трапилося. І...  І...  Там, буде хлопець, Вітя, мій друг. Він вас відвезе додому. До нас, Олена...  

Я зжав у руці ніж. На це в мене пішов весь залишок сил. Білий туман почав нависати у лісі дуже швидко. Нічого не було видно далі свого носа. Я просунув ніж Аліні в руку. 

– Не йти на голоси...  Не обертатись...  Йти прямо...  А тепер...  Тепер ідіть. Залиште мене самого. Не хочу, щоб ви бачили, як я ухожу...  І  

Вони зі сльозами на очах обійняли мене на прощання, поцілували, а потім встали й пішли. 

– І ще одне...  – видавав на силу я, а вони повернулись до мене, – щоб у вас не трапилось, пам’ятайте...  Я завжди буду...  Поруч...  

Десь далеко сиділа сова. Пу-гу! Пу-гу! Звуки чарівного нічного лісу, не зрівняти ні з чим. Залишилася ще половина сигарети. Разом з нею тліло й моє життя. Воно покидало мене. Не приємне відчуття...  Коли я вже хотів відключитися і віддатись Богові в руки до мене прилетів дуже знайомий мені голуб. Той самий, що приніс мій хрестик, той самий, що провів мене до Віки, коли її бив Гурген у лісі...  Ха...  Він знайшов мене. Знайшов до того, як темнота огорне мене своїм чорним крилом. Вирішив провести в останній шлях чи просто посміятися над тим, що я тут і залишусь? Якби там не було, просто знай, голубе, я виграв. Більше мені нічого не треба. Сигарету скурив майже до фільтра. Вона випала в мене з рота на живіт. В очах все пливло. Серце билося, як навіжене. Страх смерті змінився на тепло і спокій. Біль була вже десь далеко, я...  її вже не відчував. Я ще стільки не вспів зробити, стільки не вспів сказати...  Але вже занадто пізно. Правду кажуть, коли тітка в чорному стоїть на порозі, ти починаєш жалкувати, що багато упустив. Ось, і закінчилася історія Міши Дегтяренка. Моя історія. Я залишу після себе лише табірну легенду, яка буде з часом всіма забута. Ніхто навіть не знатиме ні хто я такий, ні що я зробив. Смішно все таки від усвідомлення, що я був мертвий ще до того, як сюди потрапив...  Я в останнє усміхнувся. Що буде, то буде...  Переставши чинити супротив долі я просто заплющив очі. Сильно захотілося спати. Моя свідомість линула в невідому пустоту.