Читати книгу - "Обережно, тригери"

Вони не нявкали, а виводили трелі і щебетали.

Чорний пес загарчав голосніше, але більше не намагався нападати. Тінь з важкістю підвівся й сів.

— Мені здавалось, що я наказав тобі йти додому, Шак, — мовив він.

Собака не поворухнувся. Тінь підняв правицю і нетерпляче показав, щоб пес пішов.

— Покінчіть з цим.

Коти миттю стрибнули, наче довго чекали наказу, і вискочили на звіра — сотні пар гострих як бритва зубів і пазурів. Колючі кігті вчепилися в чорні боки величезного звіра, різонули по очах. Він роздратовано клацав зубами і, марно намагаючись їх скинути, гупнувся об стіну, поваливши решту каміння. Зуби люто впивалися в його вуха, морду, хвіст і лапи.

Звір скиглив і гарчав, а тоді видав звук, який, подумав Тінь, був би криком, якби злетів з людських уст.

Тінь так і не зміг зрозуміти, що сталося далі. Він побачив, як чорний пес притулив свою морду до рота Олівера і почав пхатись. Тінь міг би присягнутись, що звір зайшов у Олівера так, як ведмідь заходить в річку.

Олівер корчився на піску.

Крик стихнув, звір зник, і до печери повернулося сонце.

Тінь відчув, що тремтить. Він почувався так, ніби щойно прокинувся після кошмару; емоції залили його, мов сонячне світло: страх, відраза, печаль і образа, глибока образа.

А ще гнів. Тепер він знав, що Олівер намагався його вбити. Вперше за всі ці дні Тінь міг ясно мислити.

Якийсь чоловік гукнув:

— Зажди! Там у вас все гаразд?

Почувся дзвінкий гавкіт, і до печери вбіг лерчер. Він понюхав Тінь, який сидів, опершись на стіну, Олівера Бірса, який лежав непритомний на землі, та останки Кессі Берглас.

У виході з печери з’явився мовби вирізаний з паперу силует чоловіка, освітлений світанковим сонцем.

— Фу, Ікланю, фу! — гукнув він.

Собака повернувся до свого хазяїна. Чоловік сказав:

— Я чув, як хтось кричав. Хоча, по правді, то був нелюдський крик. Це ти кричав?

Тут він побачив тіло і затнувся.

— Матір божа, так тебе й розтак!

— Її звали Кессі Берглас, — пояснив Тінь.

— Колишня Мойри? — уточнив чоловік.

Тінь знав його як хазяїна паба, але імені пригадати не міг.

— Очманіти можна. А я думав, вона подалася до Лондона.

До горла Тіні підступила нудота.

Хазяїн паба опустився на коліна біля Олівера.

— Серце ще б’ється, — констатував він. — Що з ним трапилось?

— Важко сказати, — відповів Тінь. — Він закричав, коли побачив тіло — ви його, певно, чули, — і знепритомнів. А потім сюди забіг ваш собака.

Чоловік стурбовано подивився на Тінь.

— А з тобою що? Тільки поглянь на себе! З тобою-то що трапилося, га?

— Олівер попросив мене піднятися з ним сюди. Сказав, що хоче зізнатись у чомусь жахливому.

Тінь поглянув на стіни обабіч печери — там виднілися й інші замуровані схови. Він здогадувався, що було всередині.

— Він попросив мене допомогти йому розібрати стіну. Я погодився. Аж тут він знепритомнів і збив мене з ніг — це було доволі несподівано.

— Він казав, чому так вчинив?

— Через ревнощі, — відповів Тінь. — Він ревнував Мойру до Кессі навіть після того, як Мойра кинула її заради нього.

Чоловік видихнув і похитав головою.

— Оце так чортівня, — мовив він. — Я б ніколи не подумав, що цей тип може таке утнути. Ікланю, фу!

Він дістав з кишені телефон і викликав поліцію, а тоді перепросив за те, що йому час йти.

— Маю відвезти мішок дичини, поки не приїхала поліція, — пояснив він.

Тінь підвівся і оглянув свої руки. Ліві рукави його светра та пальта були порвані, так наче їх роздерли величезними іклами, але шкіра під ними залишилась ціла. Ні на його одязі, ні на руках не було крові.

Тінь задумався, як міг би виглядати його труп, якби він помер від лап чорного пса.

Привид Кессі стояв поряд із ним і дивився на своє тіло, яке перевалилось через отвір у стіні. Тінь помітив, що кінчики пальців та нігті у трупа були стерті, так наче вона намагалась витіснити камені зі стіни всі ті години або дні перед смертю.

— Тільки поглянь, — мовила Кессі, не зводячи очей зі свого тіла. — Бідолашна. Як та кішка у скляному боксі.

Вона повернулася до Тіні.

— Насправді ти мені анітрохи не подобався, — сказала вона. — І мені не шкода. Я просто мала привернути твою увагу.

— Розумію, — відказав Тінь. — Я лише жалкую, що не знав тебе за життя. Ми могли б стати друзями.

— У цьому я не сумніваюсь. Там, усередині, було так важко. Добре, що нарешті все скінчилось. І мені все-таки шкода, містере Американцю. Постарайся не ненавидіти мене.

В очах Тіні бриніли сльози. Він взявся витирати їх сорочкою. Коли він знову підвів погляд, то виявив, що залишився в печері сам.

— Я не ненавиджу тебе, — сказав він їй.

Тінь відчув, як хтось стиснув його руку. Він вийшов із печери назустріч вранішньому сонцю, вдихнув свіже повітря і затремтів, прислухаючись до далеких сирен.

Прийшли два чоловіки, які поклали Олівера на носилки і віднесли вниз, до дороги, де його забрала швидка. Стало:

Вмить завила сирена — так вони попереджали овець, які вибігли на проїжджу частину, що пора човгати назад на пасовисько.

Коли швидка поїхала, прибули поліцейські: жінка і молодший за неї чоловік. Вони знали хазяїна паба, котрий, як Тінь і здогадувався, виявився родичем лікаря Скателока, і обоє були вражені останками Кессі — настільки, що молодший поліцейський вибіг із печери і наблював на папороть.

Навіть якщо в одного з них і виникала думка перевірити інші замуровані ніші, в яких крилися докази багатовікових злочинів, то вони їх притлумили, а Тінь не збирався нічого пропонувати.

Він дав коротке свідчення, а тоді поїхав із ними до місцевого поліційного відділку, де дав детальніше свідчення дебелому офіцерові з солідною бородою. Здавалося, найбільше поліцейського хвилювало, щоб Тіні принесли кухлик розчинної кави, і щоб у нього, як американського туриста, не склалося хибного враження про сільську Англію.

— Зазвичай, нічого подібного в нас не трапляється. Тут затишно і добре. Я б не хотів, щоб ви думали, ніби тут усі такі.

Тінь запевнив його, що нічого такого він не думав.