Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Я не піду без Годе. І навіть якщо ти силою забереш договір, тут же заявлю, що це фальшивка. Якщо ти доведеш, що печатка справжня - я скажу, що Альмасіо викрали мене і примусили до підписання. Потім придумаю ще що-небудь. Верткості мені не позичати, а в затяжному конфлікті з Брана тобі не вистояти. Якщо ж ти вб'єш мене зараз - те саме скаже і зробить мій батько.

- Не сумніваюся, - скривився Орсо. - Брана ніколи не вирізнялися порядністю у справах.

- І завдяки цьому ти можеш стати понтифіком уже сьогодні вночі, - тут же відгукнувся Віко.

Орсо деякий час мовчав, а потім зробив жест рукою, точно випроваджуючи мене.

- Забирай цю повію, - сказав він. - Але не думай, що я коли-небудь забуду, як вона знищила мого батька. Зараз я відпускаю її разом із тобою, згідно нашої угоди, але потім... присягаюся всіма святими, що шукатиму її всюди, а знайшовши, спалю на головній площі як відьму, лжепророчицю і єретичку.

- А гроші? – трохи стурбовано запитав Віко.

Орсо зняв із пояса гаманець, потім вказав на тіло Ремо:

- Усе, що є при мені і при ньому - забирай. Більше я нічого тобі не дам, Брана. У тебе мало часу, а я ніколи не мав вільного доступу до грошей батька і не знаю навіть, де роздобути зараз ті злощасні триста золотих...

- Тоді, вже не засуджуй, але я зніму кілька цих розкішних перснів із пальців твого батька, - хмикнув Віко, знову схиляючись над тілом Ремо.

- Яка ж ти мерзота, Брана, - з огидою відгукнувся Орсо, спостерігаючи за тим, як коштовності Альмасіо зникають в сумці Віко. - Сподіваюся, ти здохнеш через кілька днів, так і не діставшись до кордону. Виглядаєш ти паршиво. Не думаю, що в тебе вистачить сил утриматися в сідлі...

- Я намагатимуся прожити якомога довше, - з удаваною сумирністю відповів Віко.

- Складне завдання, - парирував Орсо. - Тебе шукатимуть не тільки твої розлючені родичі. Зрозуміло, я оголошу, що це ти вбив мого батька, вступивши з ним у суперечку під час укладання угоди.

- Що ж, цілком розумно, - зітхнувши, погодився Віко. - Доведеться нам із Годе поспішити, часу в нас, наскільки я розумію, обмаль.

Злякана і розгублена, я пішла за Віко в ніч. Звичайно ж, нас ніхто не проводжав до воріт, а воротар кудись подівся, тож Віко сам відчинив їх, осипаючи тихими, але злісними прокльонами - кожен рух заподіював йому сильного болю, який він уже не міг приховувати.

- Сподіваюся, ніхто не поцупив коней, - пробурмотів він, і, попереджаючи мої можливі слова, додав:

- Так, я пам'ятаю, що ти не вмієш їздити верхи, але іншого виходу немає.

- Віко...

- Якщо ти хочеш просити вибачення або каятися, то, чесне слово, не варто, - відгукнувся він. - Подякувати, втім, можеш.

...Два верхових коні, нав'ючених дорожніми пожитками, чекали на нас у невеликому гайку, що раніше був чиїмось великим садом, неподалік від будинку Альмасіо. Віко вказав мені на одну з торб - за його словами, там був приготований дорожній одяг для мене. Мої очі вже звикли до темряви, яка виявилася не настільки вже непроникною - місяць на той час зійшов високо.

Замість того щоб почати переодягатися, я раптом ледь не захлинулася риданнями і кинулася до нього. Нарешті я могла зробити те, про що марно мріяла вже тривалий час - притулившись до Віко, я квапливо обсипала поцілунками його обличчя, намагаючись не заподіяти йому болю.

- Покійний пан Ремо напевно засмутився б, - пробурмотів Віко. - Він так хотів вірити, що ми з тобою не знайдемо спільної мови... Чорт забирай, якщо ви з ним саме це мали на увазі під жалістю й огидою, то, хай йому грець, я згоден.

-Я... я не знаю, Віко, чи є в нас майбутнє, - прошепотіла я. - Найімовірніше, і справді - ні. Але зараз... зараз...

Тут я спробувала доторкнутися кінчиками пальців до пов'язки, що приховувала його ліве око, і Віко хитнув головою:

- Не варто тобі на це дивитися.

- Рагірро і справді виколов тобі око, - охнула я від жаху.

- А ти позбулася більшої частини свого прекрасного волосся, - усміхнувся Віко, погладивши мене по голові.

Порівняння це, зрозуміло, було безглуздим, але змусило мене посміхнутися проти волі йому у відповідь.

- Але ж ти і справді в жахливому стані, - схаменулася я, немов заново побачивши всі синці і рани, що вкривали його обличчя. - Тобі не можна вирушати в дорогу! Ти не витримаєш...

-До перевалу в Латікарі повинен дістатися, а там... Там уже Дален, вільне князівство. Трохи грошей я з собою прихопив. Так і знав, що Альмасіо – уперті скнари. У Далені, звісно, тобі краще не залишатися - надто вже близько Іллірія, але ж ти завжди хотіла побачити інші землі...

З усього, що він сказав, я зрозуміла тільки те, що Віко вважає, ніби наші шляхи розійдуться біля кордону, і спробувала було протестувати, але він жартівливо приклав долоню до мого рота, ніби затискаючи його, і сказав:

- Схоже, пан Альмасіо переоцінював розум своєї дружини, як це властиво молодятам. Ти ж сама все знаєш, Годе. Мене шукатимуть куди наполегливіше, ніж тебе. Я - жалюгідна нікчема, через яку ти не зможеш рухатися з потрібною швидкістю. І ти насправді не хочеш зі мною бути, хоч зараз ти й плачеш, дивлячись на мої синці. За кілька тижнів вони зійдуть - над чим ти плакатимеш тоді, мила Годе?.. У мене не залишиться зовсім нічого, що здатне пробудити в тобі добрі почуття...