Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Якийсь чи то хворий, чи то не хворий, та дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті, сходив додолу непевною ходою. Його обачливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Анничці в пітьмах. Дамочка чи то боса, чи то в якихось прозорих, видно, закордонних, на клоччя подертих черевиках. Тьху ти! Що в черевиках! Та дамочка ж була гола! Ну так, ряса була накинута впрост на голе тіло! «Оце квартирка!» В душі Аннички усе співало в передсмаку того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивно вдягненою дамочкою йшла геть-зовсім гола дамочка з валізкою в руці, а біля валізки тинявся чорний здоровезний кіт. Анничка мало уголос чогось не пискнула, протираючи очі.

Завершував ходу маленький на зріст кульгавий іноземець з кривим оком, без піджака, у білому фрачному жилеті та при краватці. Уся ця компанія побіч Аннички попрямувала додолу. Тут щось стукнуло на підійсті.

Почувши, що кроки втихають, Анничка, немов змія, вислизнула з-поза дверей, бідона поставила до стіни, впала черевом на підійстя й стала нишпорити. В руках їй опинилася серветочка з чимось важкеньким. Очі Анничці полізли на лоба, коли вона розмотала вузличок. Анничка до самих очей підносила коштовність, і очі їй паленіли геть-чисто вовчим вогнем. У голові їй зчинилася хурделиця:

«Знати нічого не знаю! Відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи, мо, розпиляти її на шматки… Камінці ж бо можна виколупати… І по одному камінцеві: один на Петрівку, другий на Смоленський…[332] І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!»

Анничка сховала знахідку за пазуху, вхопила бідона, й уже наладналася була шмигнути назад до квартири, відклавши свою подорож до міста, як перед нею виріс, диявол його знає звідки він узявся, той самий з білими грудьми без піджака й тихо шепнув:

— Давай підківку й серветочку.

— Яку таку серветочку-підківку? — запитала Анничка, прикидаючись дуже майстерно. — Жодної серветочки я не знаю. Ви що, громадянине, п’яний, чи що?

Білогрудий штивними, як поручні автобуса, і такими ж холодними пальцями, нічого більше не кажучи, стиснув Анничину горлянку так, що зовсім перепнув усякий доступ повітря до її грудей. Бідон випав з рук Аннички на підлогу. Потримавши якийсь час Анничку без повітря, безпіджачний іноземець зняв пальці з її шиї. Глитнувши повітря, Анничка всміхнулася.

— Ах, підківочку, — промовила вона. — Цієї ж миті! То це ваша підківочка? А я дивлюся, лежить у серветочці… Я навмисне прибрала, щоб хто бува не підібрав, бо тоді шукай вітру в полі!

Одержавши підківочку та серветочку, іноземець став розшаркуватися перед Анничкою, міцно стискати їй руку й гаряче дякувати в таких виразах із страшенним закордонним акцентом:

— Я вам безмірно вдячний, мадам. Мені ця підківочка дорога, як пам’ять. І дозвольте вам за те, що ви її зберегли, вручити двісті рублів. — І він відразу витяг із жилетної кишені гроші й вручив їх Анничці.

Та, нестямно всміхаючись, тільки погукувала:

— Ах, уклінно вам дякую! Мерсі! Мерсі!

Щедрий іноземець одним махом проскочив цілим маршем сходів додолу, та перш ніж вшитися остаточно, крикнув знизу, але без акценту:

— Ти, стара відьмо, як коли ще підбереш чужу річ, до міліції її здавай, а за пазуху не ховай!

Чуючи в голові дзвін та галас від усіх цих подій на сходах, Анничка ще довго за інерцією кричала далі:

— Мерсі! Мерсі! Мерсі! — а по іноземцеві давно вже й слід загув.

Загув слід і по машині у дворі. Повернувши Маргариті подарунок Волянда, Азазелло розпрощався з нею, спитав, чи зручно їй сидіти, а Гелла смачно розцілувалася з Маргаритою, кіт приклався до її руки, проводарі помахали руками майстрові, який безвладно й нерухомо завалився в куток сидіння, махнули гракові й тієї ж миті розтанули в повітрі, не вважаючи за потрібне фатиґуватися підйомом сходами. Грак засвітив фари й викотив у ворота побіч змореної мертвим сном людини в підворітті. І вогні великої чорної машини згубилися серед інших вогнів на безсонній та галасливій Садовій.

За годину в підвалі невеликого будиночка в одному з арбатських провулків, у першій кімнаті, де було усе так само, як було проти страшної осінньої ночі торік, за столом, вкритим оксамитовим обрусом, під лямпою з абажуром, біля якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита й тихо плакала від звіданого потрясіння й щастя. Зошит, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поруч височів стос неторканих зошитів. Будиночок мовчав. У сусідній маленькій кімнаті, на дивані, вкритий шпитальним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівний подих був беззвучним.

Наплакавшись, Маргарита взялася за неторкані зошити й знайшла те місце, що його вона перечитувала перед побаченням з Азазеллом під Кремлівським муром. Маргариті не хотілося спати. Вона пестила рукопис, голубила, як пестять улюблену кішку, і повертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на титульному аркуші, то відслоняючи кінець. На неї накотилася несподівано жахітна думка, що це все чаклунство, що зараз зошити щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні у віллі й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Та це була остання страшна думка, відлуння тривалих спізнаваних нею страждань. Ніщо не щезало, всесильний Волянд був насправді всесильним, і досхочу, хоч би й до самого світанку, могла Маргарита шерхотіти аркушами зошитів, розглядаючи їх і цілувати, й перечитувати слова:

— Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто… Так, темрява…

Розділ 25

Як прокуратор намагався врятувати Юду з Киріяту

Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею, спала з неба безодня й залила крилатих богів над гіподромом, Гасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки… Згинув Єршалаїм — велике місто, як ніби не існував на світі. Усе пожерла темрява, що сполошила усе живе в Єршалаїмі та його околицях. Дивну хмару принесло з боку моря наприкінці дня, чотирнадцятого дня весняного місяця нісана.

Вона вже навалилася своїм черевом на Лисий Череп, де кати поспіхом кололи страченців, вона навалилася на храм в Єршалаїмі, сповзла курними патьоками з пагорка його й затопила Нижнє Місто. Вона вливалася у вікна й гнала з кривих вулиць людей до осель. Вона не квапилася віддавати свою вологу й віддавала лише світло. Тільки-но димне чорне вариво розпорював вогонь, з