Читати книгу - "Бляшаний барабан"

побачити Яна? Хіба я вже не махнув на все рукою й стояв на тому самому місці лише через те, що мені просто не траплялася зручна нагода відмовитися від свого наміру? Тривале очікування виховує людину. Але воно ж таки може й спокусити того, хто очікує, в думках змалювати собі очікувану зустріч із такими подробицями, що той, кого очікують, утратить будь-які шанси постати зненацька. І все ж таки Ян постав переді мною зненацька. Весь у полоні шанолюбної надії побачити його, хто ні про що не здогадувався, першим і привітати дробом на рештках свого барабана, я напружено стояв на своєму місці й тримав напоготові палички. Без будь-яких багатослівних пояснень я хотів заявити про своє базнадійне становище різким ударом, гучним бляшаним зойком. Я казав собі: ще п'ять трамваїв, ще три, ще цей один — і все; я малював собі в уяві всілякі страхи, придумував, нібито Ян перевіз усю свою сім'ю до Модліна чи Варшави, я бачив його старшим секретарем на пошті в Бромберзі чи в Торні, перечікував, ламаючи всі свої попередні клятви, ще одного трамвая й уже повернувся був обличчям у бік будинку, коли це раптом хтось схопив Оскара ззаду, й доросла рука затулила йому очі.

Я відчув м'які, сухі чоловічі долоні, що приємно пахли вишуканим милом: я відчув Яна Бронського.

Та коли він відпустив мене й, неприродно гучно розсміявшись, повернув обличчям до себе, виражати на блясі своє розпачливе становище було вже пізно. Отож я заткнув палички одночасно з обох боків за полотняні шлейки своїх коротеньких штанців, брудних і обшарпаних навколо кишень, позаяк тоді про мене ніхто не дбав. Звільнивши руки, я високо підняв барабана, що висів на сякому-такому мотузку, — підняв докірливо високо, майже до самого чола, так високо, як його велебність Вінке підіймав на месі проскуру, і як він, я теж міг би сказати: «Це — плоть моя і кров моя», але не зронив жодного слова, а тільки підняв угору ту понівечену залізяку і якихось докорінних, а то й зовсім чудесних перемін чи перевтілень також не зажадав; я хотів лише, щоб мені полагодили барабана, оце й усе.

Ян тієї ж миті урвав свій недоречний і, як я добре чув, напружений, нервовий сміх. Він побачив те, не побачити чого не можна було, — мій барабан, відвів погляд від пом'ятої бляхи, знайшов мої блискучі, й досі трирічні очі, в яких усе ще світилася щирість, спершу не розгледів у них нічого, крім двох синіх ірисів, які нічого не промовляли, в синіх ірисах — вогники, дзеркальні відображення, одне слово, все те, що звичайно оспівують у віршах, коли хочуть сказати про виразний погляд, а потім, коли вже не можна було не визнати, що погляд мій, по суті, нічим не різнився від першої-ліпшої калюжі на вулиці, ладній віддзеркалювати що завгодно, він нарешті зібрав у кулак усю свою добру волю — в його пам'яті вона була саме напохваті — й змусив себе побачити в моїх очах нехай і сірі, але з таким самим розрізом очі моєї матусі, де як-не-як стільки років йому віддзеркалювалася не лише прихильність, а й пристрасть. Та, може, Яна приголомшило його власне відображення в моїх очах, хоч це ще й не означало, що він — мій батько чи, правильніше сказати, той, хто мене зачав. Бо його, матусиним і моїм очам була властива та сама наївно-лукава, осяйно-дурненька краса, яка так личила майже всім Бронським, зокрема й Стефану, а також Марзі, хоч і трохи менше, зате моїй бабці та її братові Вінценту — більше. А ось у мені, попри мою синьоокість в обрамленні чорних вій, пульсувала й дещиця коляйчеківсько-палійської крови — згадаймо лишень про те, як я розтинав скло, — тоді як для того, щоб домислити на моєму обличчі райнсько-мацератівські риси, треба було докласти неабияких зусиль.

Якби тієї хвилини, коли я підняв барабана й заграв очима, хто-небудь навпрямець звернувся до Яна із запитанням, на яке він так не любив відповідати, то саме тієї хвилини навіть йому довелося б визнати: «Так, це дивиться на мене його мати Аґнес. А може, це я дивлюся сам на себе. У нас із його матір'ю було надто багато спільного. Можливо також, це дивиться на мене мій дядько Коляйчек, який тепер чи то в Америці, чи то на дні морському. Не дивиться на мене лише Мацерат, але так воно й краще».

Ян скинув з мене барабана, покрутив його в руках, обстукав. Ян, цей непрактичний чоловік, що навіть не вмів як слід підстругати олівця, вдавав, нібито щось тямить у тому, як полагодити бляшаного барабана! Він вочевидь ухвалив якесь рішення, що траплялося з ним не часто, і взяв мене за руку — мені це одразу впало в око, адже поспішати тут не було потреби, — перетнув зі мною Рінґштрасе, дійшов — так само тримаючи мене за руку — до п'ятачка на трамвайній зупинці Гересанґер і, коли під'їхав п'ятий трамвай, уліз, тягнучи мене за собою, до причіпного вагона для курців.

Оскар здогадувався: ми їдемо в місто, до Польської пошти на Гевеліусплац, там є комендант Кобиєла, що має і струмент, і руки, до яких ось уже кілька тижнів аж проситься потрапити Оскарів барабан.

Наша поїздка в трамваї могла б стати такою собі веселою прогулянкою, якби це не було напередодні першого вересня тридцять дев'ятого року і якби дорогою від Макс-Гальбе-плац до центру так не дзеленчали і перший, і другий вагони п'ятого маршруту, напхом напхані хоч і стомленими, однак досить галасливими купальниками з брьозенського пляжу. Який чудесний вечір наприкінці літа, за лимонадом через соломинку ми провели б у кав'ярні «Вайцке» після того, як віддали б лагодити мого барабана, якби при вході до гавані, саме навпроти Вестерплате, не стояли на якорі оті два лінкори — «Сілезія» і «Шлезвіґ-Гольштайн», — демонструючи цегляному муру, що за ним були склади боєприпасів, свої сталеві корпуси, спарені обертові башти й важкі гармати! Як добре було б подзвонити в двері сторожки Польської пошти й довірити комендантові Кобиєлі полагодити звичайнісінького дитячого барабана, якби зсередини ту будівлю ще кілька місяців тому не обклали панцерними плитами й не обернули на фортецю, а доти звичайнісіньких поштових службовців, операторів, листонош після суботніх та недільних зборів у Гдінґені й Оксгьофті — на її Гарнізон.

Ми під'їздили до Олівської брами. Спітнілий Ян Бронський не відводив очей від запилюженої зелені дерев на Гінденбурґалєе й курив