Читати книгу - "Подорож на край ночі"

class="p1">Парапен і собі став поволі збиратись. Я допоміг йому закрутити навколо шиї щось подібне до шарфа й накинути поверх облиплого лупою піджака щось схоже на плащ. Тоді він раптом схаменувся: адже я прийшов з приводу дуже конкретного термінового питання. «Отакої! — сказав він. — Набридаючи вам своїми дурницями, я й забув про вашого хворого! Даруйте, колего, й повернімося чимшвидше до нашої теми. Хоча що, зрештою, я можу вам сказати, чого б ви не знали й без мене? Розум застерігає вдаватися до будь-яких непевних теорій і суперечливих експериментів! Отож, колего, старайтесь якомога! Якщо вам судилось лікувати, докладайте до цього найревніших зусиль! Щодо мене самого, то можу вам по щирості сказати: тифоїдні хвороби набридли мені над усяку міру! Це навіть годі уявити! Коли я замолоду почав досліджувати черевний тиф, у цій царині працювало лише кілька чоловік, тож нам, зрештою, не становило труднощів рахуватись одне з одним, ушановувати одне одного навзаєм. Ну а тепер — що вам сказати? Фахівців наплодилось навіть у Лапландії! В Перу! І щодня їх чимраз більше! Вчені налізають звідусіль! У Японії налагодили серійне виробництво дослідників! Бачу, за кілька років світ стане справжнім звалищем безглуздих публікацій на цю засмальцьовану тему. Щоб зберегти своє місце і більш-менш успішно боронити його, я обмежився тим, що відтворюю в різних періодичних виданнях ту саму свою давню доповідь на конгресі, тільки наприкінці року додаю кілька незначних і абсолютно неістотних доповнень… Але повірте мені, колего, черевний тиф у наші дні так само спаскуджений, як мандоліна або банджо. Здохнути можна! Кожен по-своєму хоче грати на ньому свою жалюгідну партійку. Ні, мені просто втіха вам признатися, що я вже не почуваюся на силі й далі забивати собі памороки, прагну лише невеличкого закутку досліджень, завдяки якому не наживу ворогів, не вовтузитимуся з учнями, а тільки матиму ту маленьку, вкрай потрібну мені славу, яка не розбудить нічиїх заздрощів. Поміж інших дурниць я подумував провести порівняльне дослідження впливу центрального опалення на поширення геморою в північних і південних країнах. Що ви на це скажете? І залучити гігієну! Режим харчування! Тепер такі речі в моді, хіба не так? Я переконаний, таке дослідження, проведене як годиться й розтягнене на багато років, зрештою прихилить до мене Академію, бо ж більшість її членів — старигани, що не можуть бути байдужі до проблем опалення й геморою. Подивіться, що вони роблять задля раку, який зачіпає їх так близько! Може, тоді Академія вшанує мене однією з премій у царині гігієни? Хіба я знаю? Десять тисяч франків! Га? Тоді мені б стачило грошей на подорож до Венеції… Знаєте, юний друже, замолоду я вже був у Венеції… Ет! Там так само здихають з голоду, як усюди! Але там відчувається врочистий запах смерти і забути його відразу несила…»

Вже десь на вулиці ми мусили чимшвидше вернутися назад, бо Парапен забув свої калоші. Тепер ми вже спізнювались і мало не бігцем подалися до місця, про яке він нічого не казав.

Посуваючись довжелезною вулицею Вожірар, натикаючись на овочеві ятки і стовпища люду, ми врешті добулися до майдану, довкіл якого росли каштани й стояли поліцаї. Забігли до затильної зали кав'яреньки, і Парапен умостився біля шибки, ховаючись за фіранкою.

— Запізно! — досадливо протяг він. — Вони вже пішли! — Хто?

— Учениці ліцею… Знаєте, які вони чарівні… Я вже вивчив їхні ноги напам'ять. Чогось іншого я й не хочу до самого скону… Ну що ж, ходімо! Подивимось наступного разу…

Ми розстались як щирі приятелі.

Я був би щасливий ніколи не повертатись у Рансі. З самого ранку, відколи я вийшов звідти, я вже майже забув про свій повсякденний клопіт: він так глибоко в'ївся в Рансі, що не рушив слідом за мною. Якби я не повернувся, мій клопіт, кинутий напризволяще, напевне б умер, так само як і Бебер. То був суто місцевий клопіт. А проте, коли я йшов вулицею Бонапарта, до мене знову прилетіли сумні роздуми, дарма що ходити по тій вулиці — неабияка втіха. Вкрай мало таких зичливих і милих вулиць. Та, підійшовши до набережних, я відчув страх. Я став тинятися, не зважуючись перейти Сену. Адже не кожен Цезар! За річкою, на тому боці починалась моя нудьга. Я вирішив зачекати тут, на лівому березі, аж до ночі. Я виграю, переконував я себе, бодай ще кілька сонячних годин.

Коло рибалок хлюпотіли хвильки, і я сів подивитись, як ловиться риба. Справді, я нікуди не квапився, спішив не більше за самих рибалок. Здається, я на хвилину відчув той вік, коли достеменно знаєш, що втрачаєш кожної збіглої миті. Проте ще не має досить мудрости, аби як стій зупинитись на дорозі часу; крім того, якщо й зупинишся, не знатимеш, що діяти без того безумного пориву вперед, яким ти одержимий і яким так захоплювавсь усю свою молодість. Тоді вже не так пишаєшся своєю молодістю і ще не смієш признатися прилюдно, що молодість, можливо, — не що інше, як завзяте прагнення постаріти.

В усій своїй сміховинній минувшині відкриваєш стільки кумедности, ошуканства, легковірности, що, напевне, захотілося б миттю розпрощатися з юністю, зачекати, поки молодість відійде, поки вона промине тебе, побачити, як вона відступає, дальшає, збагнути все її марнославство, відчути її порожнечу, допильнувати, як вона обжене тебе, а вже потім, упевнившись, що молодість таки відійшла й надалі дасть тобі спокій, рушити, нарешті належачи собі, і лагідно ступити по той бік часу, щоб добре придивитись, які насправді і люди, й речі.

Риба в рибалок не ловилася зовсім. Вони, здається, недуже й переймалися тим. Риба, напевне, їх уже знала. Рибалки тільки вдавали, ніби ловлять рибу. Прегарне надвечірнє сонце ще трохи гріло й кидало на воду дрібні золотаво-блакитні відблиски. Вітер, пронизавши тисячі листочків, лагідним свіжим подихом обвівав обличчя. Як добре. Я просидів там дві години, ні за що не беручись, нічого не роблячи. А потім Сена спохмурніла, край мосту зачервонів вечірньою зорею. Люди, йдучи по набережних, уже й забули про нас, про тих, хто стояв між берегом і водою.

Ніч виповзала з-під арок мосту, піднімалася мурами замку, закривала фасад, гасила одне по одному вікна, що пломеніли перед пітьмою. Ще трохи, і жодне вікно вже не світилося.

Що ж я мав діяти, як не рушати далі?

Букіністи на набережній саме закривали свої скрині. «Ходімо!» — кричала жінка через парапет до свого чоловіка, що стояв поряд зі мною і збирав снасті, складаного стільчика й черву. Він невдоволено