Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— Митьку, ти не кричи так на дідика, — каже несподівано ласкаво баба. — Він, сигінятко, тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?

— Но та тогди, давайте, викоплемо йому у саду яму, то най там і спить.

— А чому в ямі?

— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.

* * *

До речі, не подумайте, що наш дідико все життя куняли біля печі. Колись Соломон був чоловіком швидкоруким, легким на підйом, а до того ще й із мухою у носі — у “гарячих” дискусіях міг преспокійно заткнути Фіскарошку за пояс. Баба колись діда боялася гірше грому.

… Це сталося теж після приходу руських.

З тамтого боку Ловачки, у глухій хащі, жив нечистий Янко. Мешкав тут біс уже років тисячу, а може, й більше. Загалом біс був по натурі добряк, лагідний, ніколи не чинив жителям довколишніх сіл зла… Більше того: Янко, мабуть, єдиний серед усіх нечистих світу був до всього вельми талановитим музикантом, співаком і художником… Бувало, як обложать села дощі, Янко візьме скрипку, всядеться на голову Ловачки і як затягне світлу новту — небеса одразу добрішають й вітри тут же женуть хмари пастися на чужі гори і села. Як вдарить засуха, Янко знову за гуслі, і вже на їх чистий голос із невідомих світів збігаються теплі і світлі дощі… Тут, під Янкову музику, бачилося, і земля родила щедріше, і трави росли буйніші, і дерева не могли нахвалитись рясними плодами. Та у долю тисячолітнього біса увірвалось нещастя — молода жона Маня. Подейкували, що руська босорканя у 1944 році приблудила сюди із комуніштами і підчепила Янка у якійсь корчмі, де старий вечорами грав на танцях червоним освободителям. З тих пір нечистого наче підмінили: за намовою бісиці почав красти — щопрада, не від своїх людей, а в основному від освободителів і великих начальників. Хай буде і так, а все’дно — гріх, неспасенний гріх. І це вельми мучило щезника, а вдіяти нічого не міг, бо надто вже кохав руську красуню-відьму. І почав Янко, борячись із коханням і гріхом, все частіше запивати…

Сельчани майже кожного дня находили Янка то в ярку, то на обочині дороги, то прямо в калюжах, брали попідруч, або звалювали на спину і волокли п’яного, як чіп, фраса в глуху хащу до печери. Звісна річ, скоро добрий сільський біс зійшов на фуч… І вже несила було зривати замки на крамницях, перекушувати грати на особняках, визволених освободителями від законних газдів, ганятися по началь ницьких курниках. Янко зранку напивався, потім брав до рук гуслі і йшов у корчму… І як не намагався грати, зраджена скрипка враз оніміла і вперто мовчала, а якщо й щастило видобути з неї якийсь звук — тільки глибокий людський стогін. І тоді сільський біс матюкався і грозив справити на землі новий всесвітній потоп. Звісно, з такого чоловіка хосна, як із жаливи полотна. Й аби не задерти уверх костомахи, взялася за нечисті діла Янкова кохана жона Маня. Ця крамниць не розбивала, особняків не обкрадала й птицю по курниках не ганяла… Їй більше до душі припав древній звичай — ночами шастати по людських хлівах і брати від корів молоко…

Якось Фіскарошка вела попри гору від бугая корівчину. Коли видить, сидить на величезній каменюці Маня. В одній руці димить папіроса, а другою кидає в рот насіння соняшникове і навіжено троцкать.

— Птфі… птфі… птфі, щезла бись під той камінь, на якому гніздишся, — сплюнула тричі баба.

— Маріа-ам, куда воділі каровку? — запитала Маня.

— Та, паніко… знаєте… бігати водила… До бугая її припаровувала, — запинаючись, мовила Фіскарошка…

— А каровка как насчот малака… харошая каровка? — хутко поцікавилася руська лутра.

Фіскарошка знала, що у таких випадках корівку треба ганити всякими недобрими словами, аби відвести від худоби око відьми. Проте по натурі баба була людиною чесною і не хотіла злословити божу худібку.

“Як нич не знаю, так би ми нич не хибіло”, — подумала про себе й відкрила душу Янковій босоркані…

— Корівчина, паніко, самі видите, в ріст не вдалася, мала… І молока много не дає… Зате не молоко — сметана, такоє, падеся, як ремінь. А коли ще скисне — ножом’го мож різати…

— Ну… ну… ну… ето інтересно, — промуркотіла Янкова відьма й, пускаючи з рота кільця папіросного диму, неспогадано щезла…

А ранком Соломон дався у хлів годувати худобину і ледь не онімів — біля ясел насторожено пулькала очима величезна жаба — коропаня. Чоловік зойкнув від остраху й відрази, а далі схопив вила. І тут саме нагодилася Фіскарошка.

— Мішку золотинький, не кивай жаби, — схопила чоловіка за руку. — Хіба не видиш, се Янкова Маня! Я її нараз упознала. Молю тя, не кивай, бо будеш мати велику біду!

Але Соломон на сей раз не поступився — взяв і продірявив вилами жабу. І враз як закрутило в хліві, як заволало нелюдським голосом — всі шибки повилітали. Дідом кинуло в загородець до свиней, Фіскарошка вилетіла через двері і гепнулася під хату, худоба несамовито заревіла й почала собою метати, а жаба в’єдно з вилами зникла. Тільки краплі крові побігли червоною смужкою від обійстя до гори Ловачки…

А по недовгім часі надовколишні села потряс жахливий крик Янка:

— Гойте люди! Убили мою Маньку! Гойте люди! Манько моя, Манько! На кого ти ня лишаєш?

Багато днів і ночей голосив у хащі, покалічений тяжким горем, бідний Янко. І так безутішно ревів, що посеред самого літа листя на деревах геть пожовкло, трава побіліла й засохла, а вода у всіх колодязях від страху втекла під землю й сельчани відтак довго не могли задобрити її молитвами аби, вона, вода, повернулася назад до людських обійсть…

Звісна річ, Янко легко дізнався, хто уколошкав його кохану Маню. І з тої ж хвилини вже не було життя на грішній землі Соломонові — розлючений біс мстив люто і настійно. Іде, скажімо, чоловік лісом, а тут серед тиші і безвітря раптом починають вивертатися з корінням дерева і валитися на діда. А то серед погожої днини з ясного неба в нього починають лупити, як з гармати, блискавки…

А скільки разів ні з того, ні з сього невидимі руки хапали Соломона і тягнули в колодязь, коли зачеряв воду, або чи раз топило в найменшій