Багато вже й часу минуло, може, літ із сто. Пана немає. Тільки коли-не-коли на досвітках якась баба стара, було, розкаже, що чула змалку про страшного пана з рудими вусами, червонопикого та з волячими очима. Як ось пішла поміж людом поголоска, що за селом над кручею, де пана поховано, вночі дев’ять вогнів горять, видко, там великий скарб закопано… А на скарби – хто ж не охочий? Тільки ж чи багато таких знайдеться, щоб піти у глупу ніч на кручу, де тільки лукавому трошечки варт ліктем штовхнути, і полетів добрий чоловік у воду? А треба неодмінно копати самому, а вже двом-трьом душам скарб не дається – бувалі люди так кажуть. Довгий час ніхто не наважувався іти по гроші; аж ось знайшовся один сміливий – був сирота, то, видко, й життя йому не таке дороге було, як иншим. Взяв з собою чоловік з п’ять надійних парубків та й поставив їх за селом коло фігури,[36] – щоб як станеться з ним яка лиха пригода, то щоб і поміч близько була. А сам взяв заступа, розпалив люльку, щоб моторошно не було, та й подався на кручу. Вийшов на гору, і справді бачить: дев’ять огників по самому краю, над кручею. Ніч була темна; вітер гуляв і свистів полем, а внизу шуміла річка. Небо все заволоклося хмарою. Тільки підійшов він до вогників, як вони згасли. Але він уже вправився копнути на тім місці заступом, та й узявся мерщій до роботи. Земля грудками посипалась в річку, а в річці від того такий плюскіт пішов, що за кожним разом його немов проймало морозом. Враз його заступ напоровся на щось тверде, і в бідолашного ще дужче серце стукнуло. Він прочистив землю і побачив величезний казан під круглою покришкою. Підняв він трохи ту покришку обома руками та як побачив, що в казані повно срібла, то просто здурів на радощах, забув і про страх свій, та як шпурне з розгону ту покришку просто в річку, а річка відгукується вже йому не сплеском, а якимсь страшним реготом. Та йому вже не до того. Набрав на всяк випадок у шапку грошей, побіг до товаришів, щоб допомогли витягти з землі казан і перенести в село. Тільки-тільки зійшов з гори, аж перед ним стоїть щось у білому: лице все синє, вуса руді, а очі як у вола. Пізнав сирота страшного пана, скрикнув з переляку та й ну тікати у другий бік; та пан і там перед ним стоїть і ногами землі не торкається. Кинув шапку з грошима і заплющив очі. Пана не видко, тільки чути, як зареготав нелюдським голосом, як брязнули йому біля ніг карбованці. Знову розвів очі: пан перед ним. Одвернувся од нього та чимдуж утікати до села, а пан умить став проти нього з своїми страшними очима, летить поверх землі, вітер набік одвіває біле покривало, а очі як глянули, так і дивляться на бідолашного сироту! Підбіг він до фігури, де всі парубки як повбивані позасинали, упав на коліна, обіймає руками хрест і читає, які зна, молитви; пан не боїться ні молитов, ні хреста, стоїть, як стояв, дивиться на нього своїми величезними очима і усміхається так, що в бідолашного серце немов голками шпигає. Під кінець в голові йому закрутилося, очі затуманилися, і він упав непритомний на землю. Коли підвели його на другий день, він збожеволів і нічого не пам’ятав про минулу ніч. Але тільки вернеться йому розум, то все розказує, як було: і як копав, і як з паном зустрівся, і як нікуди не міг утікти від нього. А далі знову в голові йому мішалося, починав кричати не своїм голосом, поривався з хати, так ніби хто за ним женеться, та отак з неділю помучився і віддав Богові душу. Отаке-то, дівчата.
– А казан? – запитало кілька голосів одразу.
– А казан ще й досі стоїть над кручею, бо ж ніхто не насмілиться і наблизитись до тих заклятих грошей. Дощі коло нього землю порозмивали, так що він на бік похилився і висить над річкою, але диявольська сила на спокусу людську не пускає його в воду упасти. Хто йде по той бік річки, то бачить той казан як на долоні: закляте срібло блищить проти сонця; та старі люди кажуть: краще не задивлятися на той блиск, бо ж він так і тягне до себе душу.
Як Костюченко скінчив, то його слухачі мовчки дивилися йому в очі, так ніби хотіли в них прочитати недоказаний зміст таємничої повісті. Всі відчули якийсь жах і боялися дивитися пильно на якусь річ, щоб не здалася вона лихим паном. Цей страх, проте, зовсім не стримав цікавости, що вже розгорілась і ждала нової поживи, так ніби сподівалася на другому оповіданні з’ясувати те, що в цьому лишилося темне та незрозуміле. Тут до речі один із парубків задав оповідачеві питання: чи не розказував чого далекий гість про той огонь, що летів сьогодні ввечері, а може, він і сам знає, що то таке летіло?
– Де ж пак не розказував? – відповів Костюченко. – Через те я й спізнився найбільше. Знаєте, братця, що то таке?
– Що? А що? – закричали всі.
– То летів змій.
– Змій? Та невже змій? Так он яке воно! – почулося з усіх боків. – Як же ж то ми не догадалися зразу? Таж ми всі чули про змія, що багатирям гроші носить.
Всі були збентежені до того, що і ця пригода подіяла на них і видалася якимсь недобрим віщуванням. Тим часом і ті, хто танцював, зачувши, що мова мовиться про вогонь над лісом, теж пристали до гурту. Та й усі инші, побачивши, що в кутку стільки люду згромадилось, покинули й собі танцювати. І хоч як було в хаті голосно, а тепер зразу стало тихо.
Ця раптова тиша після крику та шумних розмов, ця мертва мовчанка, з якою кожен, звернувши очі на оповідача, ладнався слухати про незрозумілі, неймовірні дива, і справді мали в собі щось надзвичайне і ще більше смути надавали стривоженій уяві. Натовп немовби злився в суцільну стіну: один тиснувся до другого, так ніби всі були певні, що під час страховинного оповідання з’явиться враз якесь пугало тогосвітнє, і готувалися протиставити йому міцну заслону. В таку поважну хвилину Костюченко почав знову:
– Скажу я вам, братці, що змій буває неоднаковий. Инший носить гроші багатим, а инший чарує дівчат та й літає до них
