Читати книгу - "Габрієла"

За кілька днів, у години, коли нічна тиша огорнула майдан і по своїх будинках розбрелися опівнічники, він увійшов у напівпрочинені важкі двері. Її губи вп'ялися в його губи, руки Глорії обняли худорляві плечі Жозуе і потягнули його до кімнати. Він забув Малвіну, свою вічну, свою невмирущу любов.

А коли благословилось на світ і настав час розлуки, — поки ранкові пташки ще не рушили на рибний базар, — коли вона потяглася до нього жадібними губами для останнього поцілунку цієї вогненно-солодкої ночі, він розповів їй про свої плани: він вийде під руку з нею на вулицю, кине виклик суспільству, вони поселяться вдвох у його кімнатці над кінотеатром «Віторія», так, на них чекає справжня нужда, але нащо їм мільйони, коли є кохання?.. Такого будинку, такого достатку, служниць, парфум і коштовностей він запропонувати не може, він не фазендейро. Він скромний викладач, що одержує мізерну платню. Але кохання…

Глорія перебила його романтичний слововилив:

— Ні, мій друже. Мене це не влаштує.

Вона прагнула того й іншого: і кохання, і комфорту, і Жозуе, і Коріолано. Вона знала із свого життєвого досвіду, що таке злидні, вона знала гіркий смак бідності, так само як і легковажність чоловіків. Глорія нічого не мала проти Жозуе, але полковник Коріолано не мусив навіть підозрювати про їхні стосунки, вони можуть бути лише таємними. Хай він приходить пізно вночі і йде на світанку. Хай удає, що не помічає її вікна і не вітається до неї. Це навіть краще, це зробить їхні зв'язки гріховнішими і таємними.

— Якщо старий довідається, я загинула. Слід бути дуже обережними.

Так, вона в нього закохана, хіба можна брати це під сумнів після такої шаленої ночі, такого палкого кохання? Проте вона була розважливою і обережною і не хотіла непотрібного ризику, бажаючи зберегти все. Звичайно, ризик є завжди, але слід, наскільки це можливо, уникати його.

— Я примушу мого хлопчика забути цю жорстоку дівчину.

— Я вже забув…

— Прийдеш вночі? Я чекатиму…

Він не розраховував, що справа так обернеться. Навіщо було казати їй, що більше він не прийде? Але навіть у ту мить, ще неприємно здивований розсудливістю, з якою вона оцінювала небезпеку і думала, як її уникнути, ще вражений хитрістю, з якою вона примушувала його вдовольнятися об'їдками зі столу полковника, Жозуе відчував, що прийде неодмінно. Він уже був приворожений до цього ліжка, де познайомився з дивовижною миттю ще не знаного кохання.

Час було йти додому. Треба вислизнути тихенько, подрімати ще якусь часинку, перш ніж о восьмій зустрітися з учнями на уроці географії. Вона відімкнула ящик і дістала звідти папірець на сто рейсів:

— Я хотіла подарувати тобі що-небудь таке, щоб ти завжди пам'ятав про мене. Але я не можу нічого купити, не викликавши підозри. Купи ти сам…

Він хотів гордовито відмовитись, але вона укусила його за вухо.

— Купи черевики. Коли будеш ходити вулицями, думай, що ступаєш по мені. Не відмовляйся, я прошу тебе. — Глорія помітила дірку на підметці його черевика.

— Але ж черевики коштують не більше тридцяти рейсів?..

— Купи ще й шкарпетки… — простогнала вона в його обіймах.

Після обіду в «Папеларіа Модело» Жозуе, ледве переборюючи сон, оголосив, що назавжди повертається до поезії, цього разу почуттєвої, такої, що оспівує земні насолоди. Він додав:

— Вічного кохання не існує. Навіть наймогутніша пристрасть має свій термін. Настає день, коли вона вичерпується і народжується нова любов!

— Саме тому кохання безсмертне, — підсумував Жоан Фулженсіо. — Воно постійно відроджується. Пристрасть помирає, але кохання залишається.

Із свого вікна тріумфуюча Глорія манірно і зверхньо усміхалася до старих дів. Тепер вона нікому не заздрила, її самотності настав кінець.

Пісня Габрієли

В бумазейній сукні, в туфлях, панчохах і в усьому іншому Габрієла скидалася на доньку багатія, дівчину із заможної родини. Дона Армінда заплескала в долоні:

— Жодна жінка Ільєуса не йде в порівняння з тобою. Ні заміжня сеньйора, ні дівчина, ні утриманка. Я не знаю такої, що змогла б суперничати з тобою.

Милуючись собою, Габрієла крутилася перед дзеркалом. Добре бути вродливою: чоловіки божеволіють за тобою, захриплими голосами нашіптують тобі різні спокусливі пропозиції. Їй подобалося вислуховувати ці пропозиції, особливо, коли їх робив молодий чоловік.

— Уявіть собі, сеньйоро, сеньйор Жозуе хоче, щоб я жила з ним. А він такий гарний і молодий…

— Йому померти і то ніде, цьому миршавому вчителю. Не думай про нього, у тебе такий вибір…

— А я і не думаю. І зовсім не хочу з ним жити. Навіть коли…

— Тебе так любить полковник та й суддя теж. А сеньйор Насіб прямо душі не чує…

— Не знаю, чому… — Габрієла посміхнулася. — Сеньйор Насіб такий гарний. Весь час дає мені подарунки. Навіть занадто вже… Адже ж він не старий і не потворний… Навіщо ж стільки подарунків? Він і так мені дуже… подобається…

— Не дивуйся, коли він запропонує тобі стати його дружиною…

— А яка в цьому потреба? Навіщо йому це? Я і так…

Насіб помітив, що один зуб у Габрієли зіпсувався, і послав її до лікаря поставити золоту коронку. Він сам вибрав дантиста — худого старигана з портової вулиці, тому що згадав Осмундо і Сіньязінью. Двічі на тиждень після того як Габрієла відсилала в бар таці із закусками і готувала обід для Насіба, вона відвідувала дантиста, одягнувши свою бумазейну сукню. Зуб уже було запломбовано, і Габрієла навіть жалкувала, що лікуванню настає кінець.

Похитуючи стегнами, вона йшла містом і роздивлялася вітрини; на вулицях було багато людей, і чоловіки часто зачіпали її, коли проходили поряд. Чимало з них загравало з нею, говорили люб'язності. Одного разу вона бачила сеньйора Епамінондаса, який міряв тканину за прилавком. Інколи Габрієла зупинялася біля бару, переповненого в години аперитиву. Насіб гнівався:

— Чого ти прийшла?

— Щоб побачитись…

— З ким?

— З сеньйором Насібом…

Більше вона могла вже нічого не казати. Насіб танув. Старі діви дивилися на Габрієлу, чоловіки теж, а падре Базіліо, виходячи з церкви, благословляв її:

— Благословить тебе Господь, моя ієрихонська трояндо.

Габрієла не знала, що це за троянда, але слова падре Базіліо звучали красиво. Вона любила дні, коли треба було йти до дантиста. В його приймальні вона мала час на роздуми. Сеньйор полковник Мануел дас Онсас, — яке дивне і смішне прізвище, — суворий старий, надіслав їй записку: