Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Зніяковівши, Анна кивнула, а коли Адам зайшов у кімнату, вона й зовсім знітилася, проте його сестра відразу залишила їх самих і їй трохи відлягло від серця. Очевидно, Тереза не бачить у тому нічого поганого.

Адам підійшов ближче, сів на ліжко. Зовні не виглядав ані розгубленим, ані знервованим. Хвилювання зраджував хіба надто зосереджений погляд та перебільшено старанне прагнення поводитися так, як завжди, а ще невластива для нього недбалість одягу та розтріпане волосся.

Здається, народження дитини не лише серйозно вибило його зі звичної колії, але й примусило неабияк понервувати.

Потай усміхнувшись, Анна ледь підвелась і обережно підсунула руку під голівку дитини.

— Дивіться, яка вона гарна. Бачите? Візьміть її на руки. Хочете?

Дивлячись на те, як Адам доволі незграбно бере дитину, вона знов усміхнулася. Його молодшій доньці лише декілька років, а він уже забув, як брати немовля на руки.

— Правда ж, вона гарна? — не дочекавшись відповіді, Анна знов запитально глянула на Адама. — Тереза теж так вважає.

Перевівши погляд на Анну, Адам мовчки кивнув. Безсонна ніч, нещодавнє напружене очікування народження дитини, всі ці хвилювання, крики, плач немовляти, надто бліде, якесь аж прозоре обличчя Анни, її все ще повні пережитого болю очі та захриплий голос — усе це заважало зібратися з думками та сказати те, що пасувало б до ситуації.

Зрозумівши, що йому потрібен час, Анна заховала посмішку.

— Знаєте, при мені в тітки народилося двоє немовлят і я теж трохи на тому розуміюсь. Дитина гарна і сильна.

Зосереджено дивлячись на новонароджену дівчинку, Адам знов мовчки кивнув. Сам він нічого надзвичайного в дитині не бачив. Як на нього, незвичним у ній було хіба те, що вона — їхня з Анною спільна дитина. В усьому іншому дитина, як усі інші. Немовлята взагалі дуже подібні одне на одного. З перших днів щось там можуть роздивитися хіба жінки.

— Якщо мала схожа на тебе — тоді вона справді гарна… Добре, що то дівчинка. Хлопця я вже маю.

Анна насилу стрималася, щоб не розсміятись. Ні, Адам сьогодні таки не при собі. Донька не схожа на неї. У ній уже зараз вгадується щось із його рис. Невже він того не бачить? Смішний. Та й дівчинку він теж уже має. Не лише хлопця.

Обережно поклавши дитину біля Анни, Адам іще раз глянув на доньку.

— Принаймні, нічого їй не бракує. Виглядає здоровою. Скажи ліпше, як почуваєшся ти?

— Я? — Анна на мить замислилася. — Здається, краще, аніж можна було сподіватися ще годину тому. Навіть не думала, що все так швидко перестає боліти.

Адам ніжно торкнувся руки Анни і вперше за сьогодні всміхнувся.

— Знаєш, ти таки маєш неперевершений талант влаштовувати сюрпризи. Такої «веселої» ночі я вже давно не мав. Нудно мені з тобою, здається, ніколи не буде.

Трохи ображено глянувши на нього, Анна забрала руку і поправила пелюшку біля личка дитини. Знайшов час жартувати. Вона ще й досі до пам’яті прийти не годна, а він собі жартує.

Раптом Адам нахилився і міцно поцілував її.

— І все одно ти в мене диво. Я дуже сильно тебе люблю. Розумієш це?

Зніяковівши, Анна кивнула і, щоб приховати від Адама сльози, які враз підступили до горла, заплющила очі. Саме таким вона вимріяла собі колись своє щастя: дуже простим, звичайним, майже буденним. Для багатьох людей його навіть шукати не треба. Варто лише простягнути руку — і вже торкнешся його, але для неї саме ця буденність — дорожча за всі скарби на світі.

Розділ 5

Після того, як Анна народила дитину, дні, як намистинки у вервечці, почали нанизуватись один по одному у коло. Не підганяла їх, як тоді, коли очікувала на дитину, проте й не намагалася призупинити, як тоді, коли зустрічалася з Адамом та знала, що їхнє щастя хитке, непевне і може обірватися будь-якої миті, як незакінчена мелодія на найвищій ноті. Тепер, коли в її житті з’явилася дитина, світ зімкнувся на цьому маленькому згортку в колисці і втратив залежність від часового виміру. Те, що настав ранок, знала, бо не мусила світити свічку. Те, що треба засвітити її знов, означало, що прийшла ніч, і в проміжках між годуваннями дитини вона намагатиметься поспати.

Адам зазвичай приходив пізно ввечері, і тоді в її замкненому світі відчинялося вікно, крізь яке вона бачила і відчувала все те, чим жила до народження доньки, — розмови, увага Адама, його доторки, усмішка, а тепер і вечірня круговерть довкола дитини крізь призму присутності коханого чоловіка. Те, що Адам приходив лише зрідка, її не засмучувало. Сприймала це як щось цілком зрозуміле, щось таке, що не підлягало обговоренню чи зміні. Домовленість, про яку нічого не кажуть, але якої старанно дотримуються. Хто знає, що очікує їх у майбутньому. Можливо, їхній зв’язок завмре, як ненароджена дитина в утробі матері, а може, переросте в щось тривалістю в життя. Не відчувала себе здатною ані відмовитися від Адама, ані по-справжньому впустити його у своє життя. Її любов уже не була такою божевільною, як раніше, проте поглибилася, вкоренилася, вгризлась у неї, як хронічний біль — міцно, глибоко, і не вирвеш, не злегковажиш нею. Ще й спільна донька прив’язала її до Адама надійніше, аніж якби вона просто жила з ним в одному помешканні.

Доньку Адам назвав Ельжбетою. Анна й не сумнівалася, що ім’я для дитини він вибере сам, а ще за декілька днів вона погодилась охрестити дитину саме там, де хотів він. Те, що, пов’язуючи з ним своє життя, вона одночасно погоджується з його переконаннями та бажаннями, якось і не обговорювалося. Адам і в менш важливих питаннях умів наполягти на своєму, а тут навіть не припускав, що вона наважиться сперечатися. Власне, й не мала сили на жодні суперечки. Днів десять після пологів приходила до тями і намагалася призвичаїтися до нової для себе ролі. Те, що належала до тих матерів, які самі вигадують собі тисячу зайвих проблем та робіт, зрозуміла майже відразу по народженні Елі. Не могла ані на мить відірватися від доньки. Прислухалася до кожного її подиху, бігла на кожен підозрілий звук, не дозволяла лежати в мокрих пелюшках, довго носила на руках, ледь не по годині годувала і не могла намилуватися з того, як мала їсть. Спочатку смокче пожадливо, цівкою випускаючи з рота молоко, потім зосереджено і сумлінно, вже за декілька хвилин по-діловому спокійно, а згодом, наситившись, засинає з блаженною-вдоволеною міною і лише