Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Чи не випити б нам гарячого ромового пуншу? — спитав він. — Від музики тепло тільки поки граєш.

Я вийшов і пояснив господині, що таке ромовий пунш і як його роблять. За кілька хвилин служниця принесла до їдальні глек, з якого йшла пара. Білл підвівся з-за піаніно, й ми почали пити гарячий пунш, дослухаючись до завивання вітру.

— По-моєму, рому тут малувато.

Я підійшов до буфета, взяв пляшку рому й відлив у глек півсклянки.

— Самочинна акція, — сказав Білл. — Ти нехтуєш законом.

Ввійшла служниця й заходилася накривати стіл до вечері.

— І дме ж тут, хай йому біс, — сказав Білл.

Служниця принесла велику миску гарячого овочевого супу й вино. Потім була смажена форель, потім печеня, а на третє — ціла миска суниць. Щодо вина, то тут ми взяли своє, і служниця хоча й ніяковіла, але приносила його не перечачи. Стара господиня тільки раз зазирнула до їдальні — полічила порожні пляшки.

Після вечері ми піднялися до себе і, залізши в ліжка, щоб було тепліше, ще якийсь час курили й читали. Посеред ночі я прокинувся й почув, як виє вітер. У таку ніч добре було лежати в теплій постелі.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Прокинувшись уранці, я підійшов до вікна й виглянув надвір. Небо прояснилося, і на горах не залягали хмари. Під вікном стояли кілька возів і старий диліжанс, дерев'яний дах якого потріскався й поколовся від негоди. Певно, він служив доти, поки не з'явились автобуси. Цап вистрибнув на воза, а звідти на дах диліжанса. Він потрусив бородою на кіз, що стояли внизу, я замахнувся на нього, і він зіскочив на землю.

Білл ще спав, тож, одягнувшись, я вийшов босоніж у коридор, узувся й спустився вниз. Там не було ні душі. Я відсунув засув і вийшов. Ранок був прохолодний, сонце ще не висушило роси, що випала, коли вщух вітер. Я понишпорив у повітці на подвір'ї, знайшов щось схоже на сапу й подався до річки копати черв'яків. Річка була прозора й мілка, але навряд чи в ній водилася форель. Вибравши на трав'янистому березі вогке місце, я вивернув грудку землі. Під нею ворушилися черв'яки. Коли я відкинув грудку, вони поховалися, та я заходився обережно копати далі й назбирав їх чимало. Копаючи в мокрому місці, я наповнив черв'яками дві блящанки з-під тютюну й присипав їх землею. Кози дивились, як я копаю.

Коли я повернувся до готелю, господиня вже поралася на кухні, і я попросив її зварити кави й приготувати сніданок, щоб ми забрали його з собою.

Білл уже прокинувся й сидів на краю ліжка.

— Я бачив тебе у вікно, — сказав він. — І не хотів тобі заважати. Що ти робив? Закопував свої гроші?

— Ох ти ж ледацюго!

— Отже, ти працював задля загального добра? Чудово. Роби це щоранку, й господь тебе не забуде.

— Ну, годі вилежуватися, — сказав я. — Вставай.

— Що? Вставати? Я сам ніколи не встаю.

Він заліз під ковдру й натяг її до підборіддя.

— От переконаєш мене — тоді, може, і встану.

Я тим часом збирав рибальське знаряддя й складав його в мішок.

— Ну що, не хочеш? — спитав Білл.

— Я йду снідати.

— Снідати? Чому ж ти зразу цього не сказав? Я думав, ти хочеш, щоб я встав просто так, за спасибі. Ну, а снідати — це інша річ. Це вже діло. Іди накопай ще трохи черв'яків, а я зараз спущуся.

— Іди ти під три чорти!

— Працюй задля загального добра! — Білл почав надягати спіднє.— Виявляй іронію і жаль.

Я вийшов із кімнати з мішком, підсаками й вудками.

— Гей, вернися!

Я просунув голову в двері.

— Невже ти не виявиш хоч трохи іронії й жалю?

Я показав йому носа.

— Це не іронія.

Спускаючись сходами, я чув, як Білл наспівує: «Іронія і жаль. Коли ти їх зазнав… О, дай іронію їм, дай їм жаль. О, дай іронію. Коли вони зазнають… Іронії хоч крапельку, хоч трошки жалю дай…» Він і до їдальні ввійшов, наспівуючи. Співав він на мотив «Весільні дзвони б'ють, йдемо ми під вінець». Я читав іспанську газету тижневої давності.

— Що це за бридня про іронію і жаль?

— Як, ти нічого не знаєш про Іронію і Жаль?

— Ні. Звідки це пішло?

— Хтозна. Але Нью-Йорк на цьому схибнувся. Як колись на трюках Фрателліні, тільки більше.

Служниця принесла каву й грінки. Чи, точніше, — підсмажений хліб з маслом.

— Спитай, чи є в них повидло, — сказав Білл. — Будь іронічний з нею.

— У вас є повидло?

— Де ж тут іронія? Шкода, що я не розмовляю по-іспанському.

Кава була смачна, й ми пили її з великих чашок. Служниця принесла скляну вазочку з повидлом.

— Дякую.

— Ну от, знову не так! — вигукнув Білл. — Скажи що-небудь іронічне. Поглузуй з Прімо де Рівери.

— Я можу спитати, в яке повидло вони вскочили в Республіці Ріфів.

— Кепсько, — сказав Білл. — Дуже кепсько. Не виходить у тебе — і край. Іронія тобі не до снаги. Ти не знаєш, що таке жаль. Скажи щось гідне жалю.

— Роберт Кон.

— Оце вже краще. Це вже непогано. Ну, а чому Кон гідний жалю? Відповідай тепер іронічно.

Він сьорбнув кави.

— Дай мені спокій, — сказав я. — Ще надто рано, щоб розпочинати такі ігри.

— От бачиш. А ще називаєш себе письменником. Та ти просто газетний борзописець, ось хто. Борзописець без роду-племені. Ти мусиш сповнюватись іронії, як тільки встанеш з ліжка. Ти мусиш прокидатися з зойком жалю на устах!

— Давай-давай, — сказав я. — Від кого ти такого навчився?

— Від усіх. Ти що, книжок не читаєш? З людьми не стрічаєшся, чи що? Знаєш, хто ти такий? Ти відщепенець! Чому ти не живеш у Нью-Йорку? Там би ти все це знав. Ну, скажи, що мені з тобою робити? Приїздити щороку й розповідати тобі про все?

— Випий ще кави, — відповів я.

— Можна. Кава річ корисна. В ній є кофеїн. А в кофеїні — кайф. Кофеїн садовить чоловіка на її коника й кладе жінку в його домовину. Ти знаєш, у чому твоє лихо? Ти відщепенець. Та ще й найгіршого гатунку. Тобі цього ніхто не казав? Людина, яка покинула батьківщину, ніколи не напише нічого, вартого, щоб його опублікувати. Навіть у газеті.

Він допив каву.

— Ти відщепенець. Ти відірвався від рідної землі. Ти забув, хто ти. Європейські витребеньки гублять тебе. Ти п'єш мов швець. Ти схибнувся на жінках.