Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

255
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)" автора Ірина Вільде. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 138
Перейти на сторінку:
ми розумні! Не бійся!

Слава грюкає дверима. Спокою, спокою! Зоня люто відчиняє їх навстіж. Вона мусить виговоритись, бо вона, а не хто інший, права:

— Ти мусиш знати, що поліція перевіряє кожен урядовий лист, який виходить із нашого міста. Не бійся! Вони давно вже занотували в себе, що клопочуся за посаду, і тепер тільки чекають, коли звернусь за свідоцтвом лояльності… а між тим, так, сестричко, так, збирають матеріали щодо мене… Мама пригадує собі, приходив якось той, ніби з санітарної комісії? А в нас стіни в кожній кімнаті обвішані рушниками та різними Шевченками-Франками, ніби приміщення «Просвіти». Він говорить — мама пригадує собі ту сцену? — по-польськи, а нашій Маринечці ніби язик покрутило, тільки по-українськи бевкає. Гарне він здобув поняття про мою лояльність.

— Дитино моя, — жахається Олена, — а по-якому ж мала Мариня до нього говорити? Та покійний татко…

— А власне, — підхоплює Мариня, — не знати якої кому потрібно! Покійний єгомосць не раз сварили мене, що ніби хату соромлю тим, коли часом якесь польське слово скажу… А тут маєш, Гандзю, книш! Накинулися за те, що не говориш по-польськи… Агі! Та агі!

Вона кладе кулаки навхрест під пахви і зорить на Зоню темним зловісним оком. Олена, як тінь, стає між нею і Зонею.

— Моя Мариню, Мариня бачить, що Зоня нервує. Чому Мариня не змовчить? Я кожному з вас поступаюся, щоб тільки спокій був, а ви лише шукаєте собі зачіпки одне з одним. За життя нашого покійного татка було так, а тепер інакше… І чому Мариня не хоче розуміти цього?

Мариня не може перечити Олені. Про це знають не тільки вони обидві.

— А чи я не кажу, що на таку погану кров — то і братчики не поможуть? Чого то паннунця зараз такий галас дома зняли? Таж той з комісії був не тільки в нас, але ходив від хати до хати…

— Певно, що ходив! Випитував сусідів. А що вони могли добре про нас сказати? Сестрички мої всі, як одна, тільки вишивані блузки признають… а Мариня ще й жовто-блакитну стрічку в коси вплела…

— Яку ви мені дали, таку й уплела… Але чого б я на іншого казала, коли сама грішна, та паннунця самі, навіть у жалобі, носили вишивану блузу.

Замість відповіді Зоня прикушує верхню губу. От хамка! Недарма ж вони про себе і прислів'я склали: «Масти Федя медом, а Федь таки Федем!»

Їм тільки поступись, то вони чемність зрозуміють як доказ твоєї кволості.

— Мариню! — голос Зоні звучить різко і безапеляційно. — Хай Мариня візьме стільця і зніме в їдальні портрет Шевченка і винесе бюст Франка з салону. Можна теж у середньому покої познімати вишивані рушники з святих образів. Що то за просвітянщина! Скоро, Мариня, — тим самим безстороннім голосом хоче підігнати Зоня, бо бачить, що та не виявляє наміру рушити з місця. Навмисне. Так, навмисне вдає з себе кам'яну, глуху річ, а не людину.

— Мариня чула, що до неї говорили?

Зоня підступає ближче до Марині і не кричить уже, а сичить просто в обличчя. Мариня мовчить. Тупо, без виразу, з прихованою темною силою в зіницях дивиться кудись у вікно.

— Мариня чує чи не чує! — високим дискантом вигукує Зоня, полотніючи.

Вбігають Неля й Слава.

— Що сталося? — звертається Неля до Марині, бо та здається їй спокійнішою. — Що сталось?

Мариня хоче розповісти Нелі і, на превелике здивування, розплакується в голос. Сховавши обличчя в фартух, вона виходить з кімнати.

Сцена ця на кожного з присутніх справляє своє враження. Слава, ошелешена, поглядає то на матір, то на Зоню. Ще ніколи не бачила вона, щоб Мариня плакала. Розповідали про Мариню, що колись-колись, ще кохаючи Василюшку, іноді поплакувала по кутах, але Слава того не пригадує.

Олена тихенько заплакала й собі. Вона-то, похлипуючи, й розповіла Нелі, що сталося між Зонею та Маринею.

— Що то має означати? — похмуро запитує Неля Зоню, яка встигла вже отямитись, ба навіть прибрати зухвалу, самовпевнену позу.

— А це має означати те, що я не гадаю через вашу Україну без хліба сидіти…

— «Вашу»? Відколи-то Україна стала «ваша»?

Неля намагається зберегти рівновагу. Спершись долонями на раму вікна, стоїть вона плямисто-червона, задихана, негарна навіть. Ніхто ще не бачив Нелі такою. Це впливає на Зоню.

— Не будь дурною, — озивається вона примирливо до Нелі, — це лише тимчасово так, поки я собі лояльність вироблю!.. — І, бачачи, що Неля зовсім не реагує на її слова, додає: — Просто біда з нашими українцями, що не знають хитрощів у політиці…

Неля не обзивається…

— Ти якби була трохи мудрішою, якби трохи хоч хотіла мамі допомогти, то на цей час дала б собі спокій з різними Романиками та Івашковими, Як це виглядає збоку, подумай сама: одна сестра старається про лояльність, а друга тягається з увістами.

— Ні, — глухо, але твердо вимовляє Неля, на щоці в неї знову виступає лапчаста пляма.

Зоня підходить до неї, кладе їй навіть руку на плече, але Неля відкидає її.

— Слухай, Нелю, я хочу з тобою по-доброму… Чого мама плаче? Скажи сама, кому з того користь, що ти цілими годинами під тюрмою висиджуєш? Йому тим не поможеш, а мені… нам… мамі… можеш пошкодити, і як ще пошкодити…

— Я сказала «ні» — ти чула! Ні! І не смій мені чіпати портрета й бюста… бо буде скандал…

— Ти що? — мружить Зоня очі так, що видно самі голки зіниць. — Може, битимеш мене?

— Боюсь, що й до цього може дійти… — побілілими устами відповідає Неля.

— Діти… що ви? Діти… — починає ридати Олена. Вона не вміє нічого іншого сказати. Щораз то більше почуває себе чужою між власними дітьми, щораз то менше вміє зарадити собі з ними, бог один знає, чия це вина: її чи дітей?

Шевченко й Франко врятовані. Кілька днів після цього випадку в домі особливо мовчазно. Так дивно: люди, що прожили вкупі вік, зараз не відчувають потреби обмінюватись думками. Мовчки сідають і споживають обід, мовчки стелять собі постіль.

Ця мовчазність, хоч і випливає із взаємної недоброзичливості, робить усіх, бодай зовні, уважливішими. Одне одному заздалегідь поступається з дороги.

— За татка ніколи не було так нудно, — скаржиться тихенько Слава Нелі.

— Ах, за татка…

Неля, здається, вже не вірить в такий час, коли батько був з ними.

Через кілька днів усе поволі стає, як раніше. Починається з того, що Зоні знову потрібно кудись піти.

— Мариню, якби всі вийшли з дому, а прийде поліцай до хати, то хай Мариня

1 ... 85 86 87 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"