Читати книгу - "Джейн Ейр"

Я зробила кілька кроків по траві, бо скрип жорстви на алеї міг мене зрадити. Містер Рочестер стояв серед клумб за кілька кроків звідти, де я мала пройти. Метелик, видно, цілком полонив його. «Я пройду, і то дуже просто», — подумала я. І тільки-но переступила його довгу тінь, яку місяць відкидав на доріжку, як він, навіть не озирнувшись, сказав:

— Джейн, ідіть і гляньте на цього метелика.

Я ступала дуже тихо, він не мав очей на потилиці; невже його тінь почула мене? Затремтівши, я підійшла до нього.

— Гляньте на його крильця, — сказав він. — Такі метелики є у Вест-Індії. В Англії не часто побачиш великого й строкатого нічного метелика. Отакої! А він узяв та й утік.

Метелик полетів, я й собі подалася до виходу. Містер Рочестер пішов назирці за мною, а коли ми наблизилися до хвіртки, сказав:

— Верніться. Сором сидіти дома такої чарівної ночі. Та й справді, як можна спати, коли захід сонця зустрічається зі сходом місяця?

Мій досить меткий і гострий язик мав одну хибу: часом траплялося, що він раптом втрачав здатність вигадати відмовку. І це бувало завжди в критичні хвилини, коли досить доречного слова або пристойного приводу, щоб визволитися з ніякового становища. Я не хотіла в таку пізню пору гуляти сама з містером Рочестером у темному саду. І водночас не могла знайти причини піти геть. Ледве переступаючи ногами, я пішла за ним, марно шукаючи подумки будь-якого приводу, щоб викрутитися. Однак мій господар був такий спокійний і такий поважний, аж мені стало соромно за свій страх. Коли в нашій прогулянці було або могло бути щось недобре, то це недобре було в мені самій. Він не мав нічого на думці, і його душа була спокійна.

— Джейн, — почав він, коли ми пройшли лавровою алеєю й поволі попрямували до похилого паркана й каштана. — Улітку Торнфілд — чарівний куточок, правда?

— Так, сер.

— Певно, ви вже якоюсь мірою звикли до нього? Адже ви так тонко відчуваєте природну красу й так швидко обживаєтесь на новому місці.

— Справді, я до нього звикла.

— Вашу прихильність заслужили і маленьке дурнятко Адель, і простодушна місіс Фейрфакс, тільки я не збагну, чому.

— Так, сер, я їх полюбила, і кожну за своє.

— І вам було б жаль розлучатися з ними?

— Так.

— Шкода! — промовив він, зітхнувши, й на хвилю замовк. — Так уже йдеться на віку, — мовив він трохи згодом. — Щойно вибереш собі якийсь затишний куток, як треба вставати і йти геть, бо година спочинку минула.

— То й мені треба податися геть? — запитала я. — Настав час прощатися з Торнфіл-дом?

— Мабуть, таки треба, Джейн. Мені дуже шкода, Дженет, тільки ж треба. Це був удар, та я ще од нього не впала.

— Гаразд, сер, я буду готова, коли ви звелите виїхати.

— Я велю зараз. Мушу нині вам про це сказати.

— То ви таки берете шлюб, сер?

— Еге ж... саме так. Ви вашим метким розумом вгадали.

— І скоро, сер?

— Дуже скоро, моя... тобто міс Ейр. Ви ж не забули, Джейн, коли першого разу від мене або з чуток ви довідалися, що я маю намір накласти на свою шию старого парубка священне ярмо та перейти до благодатного шлюбного життя, — одно слово, пригорнути до своїх грудей міс Інґрем. (З неї буде добрий оберемок, та це нічого — не часто трапляються такі шикарні оберемки, як моя красуня Бланш). То на чому я спинився... Отже, слухайте сюди, Джейн! Чи, може, відвернувши голову, ви шукаєте там нічних метеликів? Там сиділо звичайнісіньке сонечко, дитино моя, і воно вже «полетіло на небко». Я хочу нагадати вам, що саме ви перші сказали мені з розсудливістю, яку я шаную у вас, із завбачливістю, обережністю й людяністю, які дуже личать вам у вашому відповідальному й залежному становищі, що коли я візьму шлюб з міс Інґрем, вам і малій Аделі краще поїхати звідси. Я не буду спинятись на тому, що вже сам цей крок не може не образити моєї коханої. Та вже нехай, Дженет, коли ви будете далеко, я спробую забути про це. Я пам'ятатиму тільки мудрість вашої пропозиції, яку я вирішив прийняти. Адель піде до школи, а вам, міс Ейр, треба знайти нову посаду.

— Гаразд, сер, я негайно дам оголошення, а поки що, гадаю... — Я хотіла сказати: «гадаю, що можу лишитися тут, поки не знайду собі іншого притулку». Та я затнулася, відчувши, що навряд чи вимовлю таку довгу фразу. Мій голос уже мене не слухався.

— Десь за місяць я, мабуть, одружуся, — казав далі містер Рочестер. — А тим часом я сам пошукаю для вас роботу й притулок.

— Дякую вам, сер, мені дуже шкода завдавати вам...

— О, не треба, не вибачайтесь! Гадаю, що, коли підлегла так старанно виконує свої обов'язки, як ви, вона має деяке право на те, щоб господар перебрав на себе частину клопотів щодо її влаштування. До речі, я вже через свою тещу напитав для вас, як на мене, цілком пристойне місце: виховувати п'ятьох дочок місіс Діонайсіус О'Гол з Бітернат-Лоджа, Конот, Ірландія. Сподіваюся, що вам сподобається Ірландія, кажуть, що там на диво щирі люди.

— Це дуже далеко звідси, сер.

— То й нічого. Дівчина ваших поглядів навряд чи заперечуватиме проти подорожі чи відстані.

— Не проти подорожі, а проти відстані! Та ще й за морем — це така перепона...

— Між чим, Джейн?

— Між Англією і Торнфілдом... І...

— І...?

— І між вами, сер.

Це вихопилося в мене несамохіть, а з очей проти моєї волі бризнули сльози. Ясна річ, я не плакала вголос і не схлипувала. Від самої тільки думки про місіс О'Гол і про Бітернат-Лодж в мене похололо серце. Ще холодніше мені стало від думки про піняві