Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Навряд чи можна погодитися із висхідною позицією сучасного українського дослідника І. Хміля, який вважає, що політиці «воєнного комунізму» була цілком реальна альтернатива — неп[554]. Однак, на його думку, головну роль у виборі перспективи відіграв суб'єктивний фактор. «Перемогла, проте ліворадикалістська тенденція — наголошує у вступі до своєї розвідки І. Хміль, — яка пропонувала рішучим штурмом, одним ударом покінчити з капіталізмом і перейти до соціалістичного виробництва і розподілу. І закрутився маховик історії, в період перебоїв якого застосовувалися будь-які заходи, щоб запобігти його зупинці. Тут і червоногвардійська атака на капітал, і червоний терор, і командно-адміністративна система, і прискорення, й насильства, які переросли у жорстоку, кровопролитну громадянську війну: спочатку проти буржуазії і поміщиків, а потім і проти власного селянства»[555].

Слід сказати, що зміст книги значною мірою суперечить сформульованому в надто категоричній формі постулату. Не вдаючись у його детальний розбір, варто звернути увагу хоча б лише на те, що громадянська війна в Україні йшла ще з кінця 1917 р., тобто на момент запровадження «воєннокомуністичної» політики в регіоні (початок 1919 р.). Ця війна, маючи насправді зовсім інші причини й мотивації, не просто набрала великих обертів, а й встигла пройти низку етапів.

Втім, І. Хміль у своїх міркуваннях і висновках не оригінальний. Принципово подібної позиції дотримується й В. Верстюк, який ще на початку 90-х рр. писав, ніби «воєнний комунізм був викликаний не якоюсь об'єктивною необхідністю, пов'язаною з громадянською війною, а ідейно-теоретичними переконаннями більшовицького керівництва, його прагненням здійснювати швидкий перехід до соціалістичного суспільства. Запроваджуваний методами насилля воєнний комунізм став могутнім каталізатором громадянської війни. Він не тільки дозволив набрати масового розмаху білій справі, але й породив специфічний антикомуністичний повстанський рух»[556].

Розвиваючи свою логіку і в наступних працях, В. Верстюк твердить: «Сучасні історики схиляються до думки, що «воєнний комунізм» був першою безпосередньою спробою більшовиків «будувати комунізм негайно і побудувати його швидко» (в даному разі для підсилення власної позиції взято сентенцію С. Кульчицького[557]). «Звідси, — веде далі історик, — інший висновок: «воєнний комунізм» став головною причиною громадянської війний, постійно інспірував її, а не навпаки»[558] (це положення, яке навряд чи можна визнати за таке, що безпосередньо випливає з висновку С. Кульчицького, уже подається з посиланням на попередню працю самого автора[559]).

Гадається, що причина і наслідки тут без належного обґрунтування і всупереч логіці фактів змінені місцями. «Втілення у практику «воєннокомуністичних» стандартів в Україні розпочалося лише в умовах другого етапу встановлення радянської влади, чи, точніше, її відновлення після краху австро-німецької окупації та в міру відвоювання українських територій у Директорії.

Це визнає й В. Верстюк: «Активне запровадження політики «воєнного комунізму» в Україні розпочалося з початку 1919 р., коли Червона армія здобула низку стратегічних перемог над армією УНР і взяла під свій контроль переважну частину української території»4. Неясним зостається в даному разі, що мається на увазі під неактивним запровадженням політики «воєнного комунізму» і чи могло воно мати місце до 1919 р. Відповідь, звісно, може бути лише негативною, хоча громадянська війна у різних проявах (війна між силами радянської влади і Центральної Ради наприкінці 1917 — на початку 1918 р., селянська війна проти гетьманату й окупантів, війна між УНР на чолі з Директорією і УСРР на чолі з Тимчасовим робітничо-селянським урядом України в кінці 1918 р. — на початку 1919 р. передували тим заходам, які стали політикою «воєнного комунізму».

Майже усю першу половину 1919 р. Червона армія здійснювала наступальні операції, котрі, як можна судити уже з матеріалів попередніх розділів, розвивалися переважно успішно (окремої уваги заслуговує боротьба за Донбас, яка набула великої гостроти і масштабності через дії денікінців уже з весни), лише поступово розширюючи сферу запровадження начал соціалістичного ладу.

Більшовики України надавали першочергової ваги закріпленню радянської влади на місцях. На зміну тимчасових, надзвичайних інституцій, якими були в процесі боротьби з Директорією воєнно- революційні комітети, оперативно приходили ради робітничих, селянських, червоноармійських депутатів як постійно діючі органи влади. Ревкоми виконали ті завдання, які перед ними ставилися уже на січень-лютий 1919 р. Тому повсемісно були проведені вибори до рад, у яких комуністи здобули абсолютну перевагу.

Так, серед делегатів з'їзду рад Чернігівщини члени КП(б)У становили 94 %, Катеринославщини — 70, Харківщини — понад 67 %. Обрані з'їздами губвиконкоми очолили комуністи: Харківський — П. Кін, Київський — А. Бубнов, Катеринославський — В. Аверін, Чернігівський — Ю. Коцюбинський[560].

Докорінно змінилося становище КП(б)У. Вперше після утворення вона працювала легально, виконуючи функції правлячої партії. Нові умови діяльності вимагали реорганізації структури — від ЦК до партосередків.

Замість Закордонного і Виконавчого бюро ЦК була утворена Президія, ліквідовані обласні партійні комітети. Головною ланкою структури ставали губкоми, посилилася роль повітових комітетів, йшов активний процес утворення волосних парторганізацій та осередків. У цей час їх налічувалося понад 400. КП(б)У швидко зростала чисельно. На початку березня у її лавах нараховувалося близько 23 тис. комуністів.

Перспективи соціалістичного і державного будівництва в республіці накреслив ІІІ з'їзд КП(б)У, який проходив 1–6 березня 1919 р. у Харкові. Це був перший з'їзд комуністів України, що відбувся на території України, оскільки перші два через австро- німецьку окупацію повинні були збиратися в Москві. Не змогли прислати на форум своїх посланців організації низки районів Донбасу, Подільської губерній, Криму, Одеси, де знаходилися ворожі радянській владі війська Денікіна, Директорії й Антанти.

Серед 17 питань особливого значення набули: звітна доповідь ЦК КП(б)У, ставлення до дрібнобуржуазних партій, про з'їзд Рад, про радянську Конституцію, закон про землю, продовольче питання, про організацію промисловості.

На з'їзді з новою силою вибухнули суперечки між «лівими» і правими. Після звіту ЦК зі співдоповіддю виступив Г. Пятаков, який запропонував і власний проект резолюції, протиставивши його варіанту внесеному прибічником правих К. Ворошиловим. Перша зібрала 99 голосів, друга — 92, 5 делегатів утрималися. У резолюції, що дістала назву «Про ставлення до ЦК, обраного II з'їздом КП(бУ», давалася негативна оцінка діяльності Центрального Комітету за звітний період. Виходячи з цього, ухвалювалося: «1. Визнати тактику ЦК неправильною. 2. Визнати ЦК нездатним керувати Комуністичною пролетарською партією у період загострення громадянської війни»[561]. Схваленню такої резолюції сприяло невдоволення частини місцевих працівників слабкою організаційною