Читати книгу - "Наречена Шульца"

Виступили всі, навіть якісь нові. Один серед цих нових здався їй знайомим, не пригадувала звідки. Кам’яні обличчя, замуровані вуста. Жодного доброго слова. Її працівниці, переважно жінки. Але говорили лише чоловіки. Врешті виступив отой новий чи не зовсім: що от…, що тепер, у важкі часи, треба бути рішучим, не піддаватися, інакше ті, відомого походження, ворожі сили оточать нас і прикінчать, що й оком не зморгнемо…

Упізнала цей голос і цю сорочку, що вилазила зі штанів. Пан Войтек в усій красі. Таки знайшов спосіб, аби нагадати їй про себе…

Залишилася у бібліотеці рядовою працівницею. Мало хто б одважився на такий крок. Але надто любила книжки, які вже називала „мої”, аби відмовитися від усього. Надто пишалася тим, що створила. Надто великий сховок мала тут для свого Бруно. Знайшовся письмовий стіл. Чорного фартуха навіть не мусила міняти. І лише в газетах читала про те, якої шкоди заподіяли „сіоністи” героїчній владі й народові. Відтак на заглушуваних західних радіостанціях слухала, скільки тисяч людей мусили або самі хотіли виїхати з країни у цій атмосфері полювання на відьом. І ті, що пережили війну, і їхні діти раді скористатися нагодою вирватися із „соціалістичного ґетто”. А що трохи шахраїв між них затесалося… То так завжди буває.

Вона не дозволила зіштовхнути себе з дороги. Мала свого Бруно. І тепер мала ще тінь Бруно — його Біографа. Видавав книжки, розвідки про Шульца — це була природна причина, аби писати до нього. Але часом любила просто поговорити з ним. А коли замовкала, то мала на це поважні причини. Навіть у Тлені не вдавалося подолати депресію. Навіть у лісі не знаходила способу втекти від політики, яка сама нав’язувалася „післяберезнево брутально, просто не по-людськи”.

Думала, що вже нічого в житті не боятиметься. Вона, така мужня, яка пережила смерть рідних, утечі, бомбардування. Безконечний, щоденний страх бути викритою. А все ж іще двічі справді боялася. І лише один раз плакала — тижнями не могла прийти до тями і повернутися до нормального життя.

У грудні 1970 року знову стріляли в людей. Та ще й майже під боком. У Ґданську, в Ґдині — чергами й поодинокими вистрілами[211]. У Верещі також. У робітників, які йшли до кораблебудівного заводу і підпалювали партійний комітет. Так прощався з владою ненависний їй Ґомулка. Той самий, котрого ошаленілий натовп вітав криками „Вєслав”, „Вєслав”, підбадьорюючи до „цькування польських євреїв”.

Той, через кого бібліотека перестала вже бути „її”, а точніше вона перетворилася на „бібліотечну”.

Той один-єдиний раз, коли справді плакала, трапився через два роки, після смерті коханого брата. Довго не могла опанувати себе. У бібліотеці її не впізнавали: ця пані Юзефа, завжди така стримана, „застебнута на останній ґудзик”, плакала по кутках за кожної нагоди. І ходила в чорному. Нікому не зізналася чому. Тільки не тут — після Березня тут у неї не було приятелів. Через рік, без жодного слова, без традиційного прощання, вийшла на пенсію.

Їздила до Тухольських борів, до Тленя, давала приватні уроки французької, намагалася дістати дозвіл на поїздку до кузини в Англію. Не раз вибиралася до так званої Циганівки[212] — літнього будинку Фіцовських в околицях Варшави. Але тільки вибиралася… Не приховувала, що воліє триматися від столиці подалі, тож її цілком задовольняють ці триста п’ятдесят кілометрів відстані від Ґданська до Варшави.

Політикою не цікавилася — настільки, наскільки могла нею не цікавитися інтелігентка, яка вже не мала ілюзій щодо влади. Але знайомство, майже приязнь з Фіцовським допомогли їй зрозуміти певні речі. У 1976 році газети й телебачення захлинулися „слушним” обуренням проти Листа 59