Читати книгу - "Моє сторіччя"

З тим же реманентом я трохи згодом, але все ще в ті часи, коли діяв наказ, який дозволяв східнонімецьким прикордонникам стріляти, поїхав із Уте до Дрездена, звідки ми отримали письмове запрошення, тож мали можливість відкрити візу. Наші господарі — поважний художник і весела танцівниця — дали нам ключі від зручного будиночка у Рудних горах. Поблизу чеського кордону я відразу ж почав малювати ліс, який вимирав і там, — так, ніби я ще недостатньо надивився. На схилах лежали навалені одне на одне дерева. Вітри надломили мертві стовбури на гірських гребенях на рівні людського зросту. І тут теж нічого не відбувалося, хіба що в будиночку дрезденського художника Ґьошеля плодилися миші. Усе інше вже відбулося. Вихлопні гази та відходи двох народних підприємств, які осідали на велетенській території, зробили свою справу по обидва боки кордону. Поки я малював, відкладаючи аркуш за аркушем, Уте читала, але вже не Фонтане.

Через рік на плакатах і транспарантах демонстрантів у Лейпцигу та інших містах буде написано: «Спилюйте чиновників, захищайте дерева». Але наразі до цього ще не дійшло. Держава все ще тримала в покорі своїх громадян, хоча це й ставало все складніше. І здавалося, що загибель лісу, яка перетнула кордон, триватиме ще дуже довго.

А загалом нам сподобалося в тих місцях. Будинки у селах Рудних гір були криті ґонтом. Тут довго панували злидні. Села називалися Фюрстенау, Ґоттґетрой та Геммшу[58]. Через пункт перетину кордону неподалік Цинвальда пролягала транзитна дорога на Прагу. Цією дорогою, якою користуються не лише туристи, двадцять років тому, одного серпневого дня, виконуючи наказ, проїхали моторизовані частини Національної народної армії, а п’ятдесят років тому, в жовтні 1938-го, в тому ж напрямку вирушили частини німецького Вермахту, — тож чехи могли собі пригадати, як воно все виглядало і першого, і другого разу. Рецидив. Подвійна доза насильства. Історія любить такі повтори, хоча минулого разу все було інакше, принаймні ліси були ще живі…

Повертаючись із Берліна до Лауенбурґа, ми слухали третю програму радіо, яку зазвичай передплачуємо, — і раптом, із невеликим запізненням, до наших вух долетіла новина, почувши яку, я, як і десятки тисяч інших людей, вигукнув від радості й, водночас, переляку: «Не може бути!», і після цього ми, разом із Уте, що була за кермом, поринули в думки про минуле та майбутнє. А один наш знайомець, який жив і працював по інший бік Стіни, де він, як колись, так і тепер, дбає про архіви Академії мистецтв, теж почув цю чудову новину із запізненням, але вона підкралася до нього й вибухнула — наче бомба з годинниковим механізмом. Його історія була така: спітнілий, він повертався з Фрідріхсгайна, де бігав підтюпцем. У цьому не було нічого незвичайного, бо останнім часом східні берлінці теж захопилися цим різновидом самокатування американського походження. На перехресті Кете-Нідеркірхнерштрассе і Бьотцовштрассе він зустрів свого товариша, який так само сопів і пітнів після бігу. Переступаючи з ноги на ногу на місці, вони домовилися зустрітися ввечері за пивом, і невдовзі вже сиділи у просторій вітальні товариша мого знайомця: той товариш займався, як він сам це називав, «виробництвом матеріальних цінностей», тож гостя не здивував новий паркет у квартирі господаря — собі він не міг дозволити такі видатки із зарплати людини, що постійно сидить в архіві та перекладає з папки в папку папірці, а ще відповідає за складання приміток.

Випили по пільзенському пиву, потім ще по одному, далі перейшли на горілку «Нордгойзер корн». Говорили про минуле, про те, як ростуть діти, про ідеологічні бар’єри, які видно навіть на батьківських зборах. Мій знайомець народився в Рудних горах, де я минулого року малював мертвий ліс на гірських хребтах, і наступного року він збирався взяти дружину й податися туди кататися на лижах, про що й сказав своєму товаришеві. Але в мого знайомого були проблеми з його автомобілем «вартбурґ»: облисіли колеса, тобто майже повністю стерлися протектори. Він сподівався, що товариш допоможе йому придбати нові зимові шини, бо хто в соціалістичній країні може дозволити собі покласти новий паркет, той знає й те, де роздобути шини зі спеціальною позначкою «Б+С», що означає «болото і сніг».

У той час, коли ми наближалися до Белєндорфа і в наших серцях уже жила блага вість, у так званій «берлінській кімнаті» товариша мого знайомця працював телевізор, але його звук був майже цілком приглушений. А вони обидва за пивом та горілкою обговорювали проблему шин, при цьому власник свіжопокладеного паркету стверджував, що для купівлі нових узагалі-то потрібні «справжні гроші», й обіцяв спробувати роздобути для «вартбурґа» дві нові вихлопні труби, але нічого більше, — і раптом мій знайомець випадково зиркнув на німий екран, де, вочевидь, транслювався якийсь фільм, і люди в ньому вилазили на Стіну, сідали на неї зверху, а прикордонна поліція бездіяльно спостерігала за цими розвагами. На таку неповагу до державного кордону товариш мого знайомця відреагував реплікою: «Типовий західний фільм!» Потім обидва прокоментували несмак, який щойно побачили на екрані: «Це точно якийсь фільм про холодну війну!» І вони повернулися до проблеми зужитих літніх та недосяжних зимових шин. Про архів чи творчий спадок більш або менш важливих письменників, який зберігався в цьому архіві, розмови взагалі не було.

Від того моменту, коли ми вже почали жити в цілковитому усвідомленні майбутнього без Стіни, і, щойно діставшись дому, відразу ж на повну гучність увімкнули телевізор, минув ще певний час, аж поки на тому боці товариш мого знайомця врешті зробив кілька кроків по свіжопокладеному