Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Певно, наївно вважати, що Феофан здійснив візит за власною ініціативою. Враховуючи особливості цього візиту, можемо стверджувати, що він мусив бути санкціонований турецькою владою. Відновлення Феофаном у Москві патріаршества створювало умови для перетворення Московії в такий собі «оплот православ’я», котрий би протистояв Речі Посполитій, де верховна влада знаходилася в руках католиків. У Речі Посполитій залишалися значні православні регіони – українські та білоруські землі. Москва в такій ситуації мала стати для них «притягальною силою», тим самим створюючи серйозні проблеми Речі Посполитій, яка «вибувала б з гри», не маючи можливості воювати з Османською імперією. А саме тоді, коли здійснювалася ця «православна спецоперація», османи вели серйозну війну з Річчю Посполитою, яка закінчилась грандіозною Хотинською битвою 1621 р.

У контексті цього варто й осмислювати відновлення патріархом Феофаном ієрархії Київської митрополії. Він не лише висвятив єпископів та митрополита, а й широко роздавав ставропігійні права. Наприклад, такі права отримали Київське, Луцьке, Слуцьке, Львівське та інші братства, вийшовши з підпорядкування місцевого духовенства539.

Ієрархи Феофанового свячення однозначно орієнтувалися на Москву, посилаючи туди делегації. І навіть пропонували московського царя взяти їх під свою опіку.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення не визнавалися представниками влади Речі Посполитої. Самого ж Феофана вони вважали турецьким шпигуном. Висвячені ним ієрархи, як правило, не виїздили з Києва, знаходячись під збройним захистом козаків.

Ієрархія Феофанового свячення, котра існувала паралельно з уніатською ієрархією (обидві вони претендували на спадок колишньої Київської митрополії), створювала для влади Речі Посполитої проблему, яку треба було розв’язувати. Цю проблему спробував вирішити король Владислав IV, який у 1632 р. узаконив існування православної церкви в Речі Посполитій. Відтоді очільники Київської митрополії зайняли лояльну позицію до влади.

Під час Хмельниччини турецькі очільники, використовуючи підконтрольну їм у своїй державі православну церкву, спробували взяти реванш. І важливу роль у цьому відіграв єрусалимський патріарх Паїсій. Ще до свого патріаршества він був ігуменом подвір’я Гробу Господнього, тобто Єрусалимського патріархату в Яссах – столиці Молдавії. Після смерті Єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як уже говорилося, висвятив ієрархів для Київської митрополії, ченці молдавського подвір’я Гробу Господнього обрали Паїсія патріархом. Цей дещо дивний вибір був затверджений султаном Ібрагімом (1615—1648). Після цього Паїсій подався в Єрусалим.

Правда, він недовго перебуває на своїй канонічній території, а опиняється далеко за її межами. Паїсій стає своєрідним «православним дипломатом», який загалом працює в інтересах турецької влади. У 1648 р. він опиняється на теренах Молдови. З-під Пиляви Хмельницький посилає полковника Силуяна Мужиловського, щоб той зустрів патріарха на кордоні з Молдовою й доправив його в Київ. У останні дні 1648-го чи перші дня нового 1649 р. патріарх Паїсій вітав козацького гетьмана в колишній столиці Русі, а під час урочистої служби в Софії без сповіді (!) відпустив йому не лише минулі, а й майбутні гріхи, благословивши на війну з ляхами. Він (заочно!) повінчав Хмельницького з «жінкою Чаплинського», з якою жив гетьман. Дивним виглядають такі «канонічні вільності» високого ієрарха. Паїсій навіть порівнював Хмельницького з імператором Костянтином, за часів правління якого утвердилося християнство в Римській імперії. Існували поголоски, що патріарх коронував гетьмана «князем Русі»540. Правда, останнє було, радше, фантазією.

Цікаво, що після київського візиту Паїсій подався в Москву, де зустрічався з царем Олексієм Михайловичем (1629—1676), який у 1654 р. після Переяславської ради «взяв під свою руку» гетьмана Хмельницького з Військом Запорізьким.

Показово те, що всі східні патріархи, які приїздили в той час до України й втручалися в місцеві церковні й політичні справи (Єремія, Феофан, Паїсій), були пов’язані з керівниками Московії й працювали над тим, щоб православні Київської митрополії опинилися в орбіті московського впливу.

Паїсій залишив при Хмельницькому свого повіреного – корінфського митрополита Йоасафа. Це досить «дивна» особистість. Він знаходився при гетьмані в Чигирині, де здійснював урочисті богослужіння. Йоасаф навіть подарував Хмельницькому меч, освячений на Гробі Господньому. Цей ієрарх також учащав до Москви. Зберігся універсал Хмельницького від 1 травня 1649 р. для поїздки Йосафа в стольний град «всеа Русиї»541.

Загалом православне духовенство Константинопольського та інших східних патріархатів наприкінці XVI – на початку XVII ст. відігравало не останню роль у «гібридній війні», яку вела Османська імперія проти Речі Посполитої. У цій війні воно не лише працювало на турецьку владу, а й підігравало Московії, яка стала «православним царством» і почала претендувати на православні землі в Східній Європі.

Показово, що саме після патріаршого благословення помітно змінилися вимоги Хмельницького. У проекті угоди, поданій гетьманом у лютому 1649 р. польським комісарам у Переяславі, уже ставилася вимога скасувати унію і щоб існувала релігія «двох законів: католицька римська і давня грецька». Також були вимоги дозволити київському митрополитові засідати в сенаті, призначати київським воєводою православного542. Приблизно ті самі вимоги були викладені у вимогах Війська Запорозького до Яна Казимира 14 лютого 1649 р.543

Навернути православних України в іслам – це була ілюзія. І цього не могла не розуміти турецька влада. У православних України існувало сильне несприйняття мусульманства. Тому Хмельницький, якщо навіть симпатизував ісламу, не міг виявляти це відкрито. Зате православний чинник використовувала турецька влада – аби створити конфронтацію між католиками й православними на східноєвропейських теренах. Тут якраз османи діяли за відомим імперським принципом «розділяй і владарюй».

Хмельницький, маючи за спиною османів й кримських татар, відчував себе доволі впевнено. У лютому 1649 р. у Переяславі він заявляв польським посланцям-комісарам: