Читати книгу - "Вулик"

Дон Роке щойно замовк.

— Отакі справи.

Лола чухає собі пупка, потім нюхає палець.

— Знаєш, що я тобі скажу?

— Що?

— А те, що твоя донечка та я не можемо дорікнути одна одній, ми б могли навіть перейти на «ти».

Дон Роке кричить:

— Замовкни! Негайно замовкни!

— Та вже мовчу.

Обоє палять. Гола дебела Лола, яка випускає клуби диму, чимось схожа на тюленя в цирку.

— Вона так само ходила до фотографа, як ти до хворого приятеля.

— Ти врешті замовкнеш?

— Е, чоловіче, тут хоч мовчи, хоч кричи! Здається, ти не бачиш далі свого носа!

В одному місці ми вже якось казали:

«Дон Обдуліо з настовбурченими вусами й ніжністю в очах дивиться з позолоченої рамки, охороняючи, ніби мстивий і лукавий божок кохання, притулок таємних побачень, що годує його вдову».

Портрет дона Обдуліо висить праворуч од шафи, за квітковим горщиком. Ліворуч висить портрет господині — на ньому вона молода, в оточенні кількох песиків.

— Одягайся, сьогодні я ні на що не годний.

— Гаразд.

«Клянусь Богом, це дівчисько мені за все заплатить! — думає Лола.— Ох і заплатить!»

Дон Роке питає:

— Ти вийдеш першою?

— Ні, виходь ти, а я тим часом одягнуся.

Дон Роке йде, і Лола зачиняє двері на засув.

«Він так висить, що ніхто й не завважить»,— міркує вона. Тоді знімає портрет дона Обдуліо зі стіни та кладе до сумочки. Потім поправляє зачіску й запалює сигарету.

Капітан Тесифонте начебто зважується.

— Що ж... Спробуємо щастя...

— Не може бути.

— Може, чоловіче, ось побачите. Коли підете розважатися, гукніть мене — підемо разом. Згода?

— Згода, сеньйоре. Неодмінно гукну, при першій же нагоді.

Лахмітника звуть Хосе Сансом Мадридом. Він має дві крамнички, де купує та продає вживаний одяг і «витвори мистецтва» та здає напрокат смокінги студентам і сюртуки бідним женихам.

— Заходьте та приміряйте, в мене великий вибір.

Вибір і справді великий: на сотнях вішаків висять сотні костюмів, чекаючи на клієнта, який витягне їх на світ Божий.

Крамнички містяться одна на вулиці Естудіос, а друга, більша, на вулиці Магдалени, майже посередині.

По обіді сеньйор Хосе веде Пуриту до кінотеатру, він полюбляє цілувати й тискати дівчину, перш ніж лягти з нею до ліжка. Вони прямують до кінотеатру «Ідеал», що навпроти кінотеатру «Кальдерон»,— там ідуть «Його брат і він» Антоніо Віко та «Сімейна сварка» Мерседес Весино, обидва фільми «схвалені до показу». Кінотеатр «Ідеал» має ту перевагу, що стрічку тут крутять безперервно і зала дуже велика, там завжди є вільні місця.

Білетер присвічує їм ліхтариком.

— Куди?

— Та хоч сюди. Тут нам буде зручно.

Пурита й сеньйор Хосе сідають в останньому ряду. Сеньйор Хосе погладжує шию дівчини.

— Ну, що скажеш?

— Нічого. Дивись!

Пурита дивиться на екран. Сеньйор Хосе бере її руки в свої.

— Ти змерзла.

— Так, дуже холодно.

Кілька хвилин вони мовчать. Сеньйор Хосе ніяк не може вмоститися, весь час совається в кріслі.

— Слухай.

— Що?

— Про що ти думаєш?

— Та так...

— Не переймайся цим; що стосується Пакіто, я все залагоджу — є в мене приятель, котрий має великий вплив у службі соціальної допомоги, він двоюрідний брат губернатора бозна-якої провінції.

Сеньйор Хосе засовує руку дівчині в декольте.

— Ой,