Читати книгу - "Риб’яча кров"

Вранці ми на подаровані купони поснідали в їдальні. Я хрипіла, і ми обидвоє сміялися з жартів, які розповідали дівчата за столом. Петр потім сів на автобус і поїхав просто на роботу. Я ще трохи пошвендяла площею в Будєйовіце й поїхала ранковим транспортом.

У хаті було холодно, я запалила вогонь у плитці на кухні й гріла змерзлі пальці над пічкою. Хтось постукав у двері. Сусідка, по вуха закутана у вовняну хустку.

— Гано, тебе вчора вдень шукав якийсь пан…

— Який він був, пані Згоркова?

— Молодий, підстрижений під їжачка.

Я готувала, на кухонному столі були розкладені конспекти. Я відбігала від плити й схилялася над кольоровими підкресленими рядками. Їла серед розкладених підручників густий картопляний суп із хлібом. Знову стук у двері. Цього разу пан Тушл у шапці аж по самі вуха. Я замахала, щоб заходив. Поставила воду на чай. Він зняв пальто, якийсь час сиділи й говорили про вчорашню зустріч.

— Так, уранці до мене у двері стукав якийсь хлопець. Питав про тебе.

Я зосередилася. Слідкувала за губами пана Тушла, він сьорбав гарячий чай, із чашки йшла пара.

— Який він був?

— Світле волосся, дуже коротко підстрижений…

— Ой божечку…

Я вискочила й полетіла до спальні за светром і сумкою з документами.

— Коли це було?

— Десь о пів на восьму ранку. Через плече в нього була мала спортивна сумка…

— Автобус у Будєйовіце зараз не їде?

Я полізла в комод по ключі від автівки. Влізла в пальто, сумку — через плече.

— Я не знав, що йому сказати, коли ви з Петром повернетесь.

— Пане Тушле, ви спокійно допивайте, ключ потім лишіть під вазоном на парапеті.

Я заводила холодну автівку під сараєм, усе було тугим, непіддатливим: кермо, мотор хрипів, я його трохи поганяла на холостих, щоб узагалі поїхати. Я в пальті вистукувала зубами аж до Глубокої, потім опалення нарешті почало дмухати теплим повітрям, але я вже паркувалася в районі Май. Виїхала ліфтом на дев’ятий поверх. Було вже більше, аніж пів на четверту, мама після роботи була вдома. У квартирі було дуже жарко, я вилізла навіть із плетеного светра. Мама стояла на кухні біля плити. Увесь час мовчала.

— Мамо, тут був Гонза?

Ствердно кивнула.

— Я так і знала. Він шукав мене в селі.

Вона принесла до столу каструлю гарячої води. Потім присіла й сховала обличчя в долонях.

— Мамо, що сталося?

Я стояла над нею й гладила її волосся. Вона здригалася від плачу. Плакала не вголос, а коли витерла очі хусточкою, оцей гіркий плач блищав у них, але вона намагалася посміхнутися.

— Головне, що він повернувся і що ми його знову побачили, так? — посміхалася, але голос у неї тремтів.

— Але я його не побачила, мамо.

— Але ж він поїхав до тебе, учора ввечері.

— Ми з Петром були не вдома.

Ми сиділи над чаєм, тертої бабки на тарілці навіть не торкнулися. Я дивилася на кругле тісто, присипане цукром. Від нього було відрізано, не вистачало десь трьох шматків.

— Це з’їв учора Гонза, — сказала мама.

— А що він казав? Що тато?

— Вони посварилися, десь за півгодини, як Гонза прийшов…

За вікном — темрява, лише світло з вікон панельки навпроти й миготливі відблиски телевізорів злегка порушували присмерк кухні. Тільки за дві години мені спало на думку підвестися, бо вже засиділася, підійшла до вимикача, і світло відразу ж залило кімнату. Ми щулилися якийсь час від світла люстри.

— Коли прийде тато?

Вона знизала плечима.

— Він уже мав би бути вдома. Чи в нього нічна?

Вона покрутила головою.

— Що ж ми за родина? — промовила я тихо.

— Гано, я йому сказала…